З чого починається туризм в Україні? Ні, навіть не з доріг, чи точніше, майже повної їх відсутності. Попри всі негаразди бездоріжжя, наша подорож починається із бажання, нестримного прагнення будь-що побачити ту чи іншу місцевість, відвідати конкретний захід, познайомитися з невідомим, відкрити незнане. І майже всі туристичні маршрути включають відвідання бодай маленького музейчика чи музейної кімнати. Не вірте тому, хто скаже вам, що в Україні нічого дивитися. І дивитися є що, і слухати – не переслухати, і здивувати тих, хто вже об’їздив чи не з півсвіту, ми маємо чим. Проте, одна «маленька» неув’язка.

Щоразу, готуючись до туру, подорожі вихідного дня, обов’язково завчасно телефоную до музеїв, що маємо відвідати на маршруті. Повідомляю про приїзд групи, уточнюю вартість квитків, екскурсійних послуг, робочий графік закладу. Чи обов’язково? Я це роблю, бо відповідальна перед своїми туристами за виконання програми. Але якщо одного чудового дня родина чи компанія друзів, скажімо, вирішила влаштувати собі пізнавальний вікенд і просто вирушила в мандрівку до Канева…

Здолавши у вихідний день понад сотню кілометрів від Києва, вшанувавши пам’ять Кобзаря, намилувавшись краєвидами, люди неодмінно захочуть відвідати музей. Їх не зупинить навіть несмішна, як для індивідуалів, вартість екскурсійного обслуговування. Але о 15:00 на порозі музею без зайвої ввічливості попередять, що мають вони лише годину на музей і 10 хвилин на Будиночок доглядача. Адже робочий день добігає кінця. І у суботу, і у неділю («перекладаю» тим, хто не зрозумів – тобто, дні масового відвідування туристами) наші музеї зазвичай працюють аж до 16:00. На зауваження, чому так рано закінчується робочий день, відповідь: «Так ми працюємо з 8:00». Індустрія  гостинності, як кажуть, «на лицо»: коли вам “дихають у спину”, женуть екскурсійними залами з надією, що ви ось-ось підете. І їх не хвилюють  зауваження працівникам музею, що це МИ, туристи, сплачуючи послуги, де-факто формуємо зарплатню персоналу. І що МИ маємо право одержати послугу якісну й повноцінну.

Широко розповсюдженою по музеях України є й практика вихідного дня у неділю й святкові дні. У календарі святкових днів досить часто можемо бачити, що травневі й новорічні свята, День Конституції й День Незалежності, Великдень, Різдво чи Трійця дарують українцям три-чотири вихідних дні. Дні, які десятки тисяч людей використовують з метою подорожей. Дні, коли каси музеїв можуть бути максимально наповнені, а люди мають можливість познайомитися з культурною, історичною, меморіальною спадщиною. Натомість все виглядає з точністю до навпаки. Загадкою залишається, хто і за якими критеріями визначає графік робочих і вихідних днів у наших музеях. Бо поза одинокими, насправді гідними поваги випадками, складається враження, що українські музеї існують самі по собі й аж ніяк не для туристів.Незрозумілим залишається, з якою метою робочий день починається о 8:00. Хто ж так рано приходить до музею? Разом з тим, чимало охочих знайдеться оглянути музейні експозиції у післяробочий час, у вихідні й святкові дні – аж до 19:00 чи навіть 20:00.

музей імені Д.І. Яворницького

Дніпропетровський національний історичний музей імені Д.І. Яворницького

У державні свята через вихідний день зачиненим для відвідувачів є кращий історичний музей України ім. Д.Яворницького у Дніпропетровську. Цікаво почуваєшся на Хортиці, коли, запізнившись на призначений за записом час (а тут на травневі свята, за винятком хіба що нинішнього року, традиційно відвідувачі залежать від туристів, що подорожують круїзними теплоходами), вас взагалі переводять у статус «після всіх груп».  На маршруті  Чигирин-Суботів-Холодний Яр мусиш спершу їхати до Чигирина, далі галопом на Суботів, щоб потрапити у музеї, бо інакше об’єкти здадуть під охорону.

Подібних історій можна написати чи не по кожному окремому музею чи історико-культурному заповіднику України. Звісно, коли ти з групою туристів, то мусиш думати заздалегідь, викручуватися, вносити корективи в програму, безкінечно дзвонити, домовлятися, вмовляти, кланятися, просити. Зізнаюся, в рази простіше ситуація розв’язується із невеличкими провінційними музейчиками, де не так багато виставкових залів і, відповідно, не стільки задіяно працівників. І майже нереально усунути «накладку» з музеями зі статусом «Національний». На такі граблі завжди боїшся наступити, коли їдеш у Дніпропетровськ чи Львів, будь-яке велике місто в Україні.

Але чи є подібні шляхи пошуку виходу із ситуації нормальним явищем? Здається, настав час  керівникам музейних закладів подумати і зрозуміти: а задля кого, власне, існує музей і з чиїх коштів він утримується.

Настав час Міністерству культури дати більше такої небажаної самими музеями свободи. А якщо конкретніше – відпустити музеї на свій хліб. Як батьки дітям, Мінкульт допоміг музеям у створенні фондів. Як люблячі й розумні батьки, Мінкульт має зрозуміти, що патерналізм, врешті, породжує паразитизм. Фінансова залежність музеїв від бюджету Міністерства культури шкодить і самому музею, і Міністерству, і відвідувачам.

Порожній гаманець змушує людину думати, як прогодувати себе й своїх дітей. Так само колектив музею, що постане перед питанням самовиживання, змушений буде шукати ЯК заробити. У Каневі це, здається, вже давно зрозуміли бабусі, що торгують невибагливими городніми букетами біля підніжжя Тарасової гори. Адже ніхто на могилу до Пророка без квітів не йде, та й з дому їх не везе. То ж «спасение утопающих» – за класиком – це і є народження маркетингової стратегії.

Знаю, що тисячі музейних працівників звинуватять мене у голослів`ї, мотивуючи тим, що у нашій країні й з нашими цінами на вхідні квитки й екскурсійні послуги, музеї не в змозі утиримувати себе. Не погоджуся із усталеною думкою. Музей зобовязаний шукати шляхи розвитку і прогресу, працювати не за радянськими правилами й шаблонами, а бути креативним, відповідати вимогам часу й запитам споживача. Ми давно вже живемо у системі ринкових відносин. І музей, як і сотні інших структур, є частиною культурного ринку. Тому має заробляти бодай на утримання наукових працівників (попередньо обгрунтувавши їх необхідну чисельність), екскурсоводів, прибиральниць, охорони. Чи це можливо? Відповідь криється  у власних амбіціях. Прориви є. І доводять це саме ті музеї, чиє існування, здавалося б, вже і за формою, і за змістом не вписується в контекст сучасної України. Хто сумнівається в істині, відвідайте віддалену від великих міст Шепетівку і вражені будете нестандартною роботою колективу Обласного літературно-меморіальний музею М.Островського. А, здавалося б, Микола Островський  давно не герой нашого часу. Чи Харківський літературний музей. Де у центрі російськомовного міста вам відкриють клондайк української літератури від часів Сковороди до «розстріляного відродження». Чи меморіальний музей Павла Тичини у Києві, що креативністю не поступається маститим київським музеям. Власний рейтинг рекомендованих музеїв створю ще окремо обовязково. Але не віриться мені, що будь-який із вищезазначених музеїв має кращі умови існування від музеїв національних.

музей М.Островського

Обласний літературно-меморіальний музей М.Островського (історико-етнографічний відділ, традиції Трійці на Волині за участі екскурсантів)

Винятково «споживацький» інтерес змусив мене вдатися до написання статті. Ми всі дружно ремствуємо щодо занепаду культурного рівня суспільства і культурних памяток, ми нарікаємо на відсутність необхідного фінансування. І разом з тим, дозволяємо собі у подібній ситуації нічого не робити, залишатися «на шиї» зубожілої й обкраденої держави, яка не особливо переймається духовністю, воліючи перше нагодувати народ ковбасою, а далі – примітивними видовищами а-ля Михайло Поплавський. Але саме пропозиції формують смак споживача. У контексті культурному – пропозиції наших культурних закладів, їх рівень, їх цікавість – формують духовність і світогляд усієї нації. І музеї тут мають особливе завдання – популяризацію національних скарбів, духовних і матеріальних.

Натомість величезна музейна система України і нині багато в чому совкова і за змістом, і за формою, і за прагненням бути «дешевим» = «доступним для всіх».  Є безліч «провінційних» музеїв, де вартість вхідного квитка складає у межах 2-5 гривнів, а екскурсійні послуги з групи не перевищують 20 гривень. Звісно, з такими тарифами на послуги музеєві залишається одне жебракування. Часто музейні адміністрації вважають, що збільшення вартості бодай на гривню, зупинить відвідувача. Насправді ж, вартість не є тим вирішальним фактором, що впливає на рішення споживача: йти чи не йти.  Тут доречно зауважити, що впродовж десятиліть у нас культуру свідомо знецінювали, ніби намагаючись зробити доступною для всіх. Як наслідок – ні культури, ні культурних.

Кожний товар має свого покупця. Логічно, що покупець шукає нижчої вартості, продавець – ринкової ціни. Проте, кожен зі споживачів реально усвідомлює, що якісне не буває дешевим і  готовий оплачувати якісну послугу. Але, звертаю увагу, вартість має відповідати якості. У наших музеях вартість вхідного квитка далеко не завжди адекватна очікуванням і враженням, а вартість екскурсійних послуг не є мірилом професійності екскурсовода.

Як приклад, щоправда, не Мінкультівський, а Мінфінівський – Музей коштовного і декоративного каміння у Володарську-Волинському. Сплативши 8 гривень за вхід до музею, ви маєте унікальну нагоду побачити дивовижні скарби українських надр – від зразіків різноманітних гранітів до рідкісних кристалів. Окреме слово про високу професійність екскурсоводів, від яких буквально не можна «відірвати» туристів. І за 50 гривень в Києво-Печерському заповіднику  ви часто «граєте в рулетку»: наскільки пощастить з екскурсоводом, чи покажуть вам усі виставки, а чи ваш маршрут неодмінно проляже через точку продажу сувенірів.

До двох попередніх складових (режим роботи і вартість) глобальної музейної проблеми додається третя – зміст і форма демонстрації власне музейних скарбів.  Звісно, питання це більше стосується не історичних, художніх чи меморіальних музеїв, а музеїв археологічних чи краєзнавчих. Убогий вигляд стін з фотографіями на стендах, демонстрація подеколи доволі сумнівних артефактів у скляних вітринах (тут не камінчик – ціла камінюка летить у новостворений музей Пересопницького Євангелія, проект  під назвою «як вкрасти 47 мільйонів, не моргнувши оком») почасти навіює нудьгу замість очікуваних емоцій. Понад півтисячі кілометрів від Києва долаємо, щоб побувати на легендарній Камяній Могилі, що з 2008 року є НІАЗ.

НІАЗ "Кам`яна Могила"

НІАЗ “Кам`яна Могила”

На стінах музею копії малюнків. В єдиній експозиційній залі одночасно перебувають чимало туристів. Екскурсоводам важко говорити, екскурсантам – непросто слухати. По території всієї України – від Київщини до Подділля – вам безкінця фрагментарно показуватимуть трипільську культуру, а ось жодному з музеїв не вдається ці розкидані пазлики скласти в єдину «трипільську» картину. Мимоволі згадуєш музеї Ізраїлю, кожен з яких обладнаний невеликим кінозалом на 30-40 місць,  де найперше вам продемонструють 10-хвилинний фільм, що пояснить причину створення музею, а вже далі ви вирушаєте знайомитися з музейними скарбами самостійно, чи з аудіогідом, чи в супроводі екскурсовода. З нинішніми технологіями такі речі не просто можливі – вкрай необхідні.

І тут не можна не похизуватися цьогорічним моїм відкриттям – музеєм Джозефа Конрада, що створений за підтримки польської сторони у колишніх келях бердичівського кляштора  Босих Кармеліток. Це при повній відсутності меморіальних речей і артефактів захоплює подив! За допомогою сучасних гаджетів і технологій ви потрапляєте у особливий творчий світ письменника. Ми ж чи не в кожному містечку відкриваємо кімнати Кобзаря замість створення єдиного дивовижного музею Шевченка. Нас переслідує хвороба мавпування й тиражування замість того, щоб кожен куточок України відтворював свою особливість,  заради якої турист був би ладен долати сотні кілометрів. Так щороку долали ми сотні кілометрів у напрямку Сходу, щоб пройти шляхом князя Ігоря Святославича аж до солоних озер Словянська, відвідати меморіальний музей Іллі Рєпіна, постояти поруч із могилою Сковороди у Сковородинівці, відчути козацький дух Хортиці і запах квітнучого полину в українських степах, побачити рукописи Антона Макаренка, серед бурянів шукали дороги в Пархомівку на Сумщині до дивовижного провінційного художнього музею.

музей-заповідник Г.С. Сковороди

Національний музей-заповідник Г.С. Сковороди у с. Сковородинівка

Звісно, у кожного музею своя історія, свій «власник» – Мінкульт, область, місто чи просто адміністрація навчального закладу. Але… Направду, відвідувачу то не цікаво й непотрібно. І кожен з українців має право доторкнутися краєм ока до скарбів нації. Велика, проте посильна й потрібна робота перед усіма музеями України, і – відповідальна місія. Систематизувати, узгодити, позбирати, описати, зберегти, продемонструвати і заробити гроші. А ще – шукати шляхів до серця й думки українців.

 

Анжела Савченко, директор туристичної агенції «Київські фрески» для сайту PROSTIR.MUSEUM


Відгуки на «Музеї очима немузейника»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *