999 грн.*
14 час.
Дата экскурсии:
Deadline book: 05.10.2021
Добрянка-Радуль
Область: Черниговская
Тип/транспорт: автобусная
Место и время встречи: 7:00, м. Лесная

Путешествие в Радуль и Добрянку.

Экскурсия на Черниговщину по приграничье с Беларусью в местечка Добрянка и Радуль, основанные некогда староверами. На мяжэ будущих границ, идентичностей, веры. На мяжэ, где вера выше, чем жизнь.

Как оказались те, кто придерживался дореформенных канонов веры, среди глухих лесов Полесья, которое в те времена практически не имело границ, над Днепром и Сожем.

В течение столетий многие из них остаются верными старым обрядам и обычаям, как в Добрянке. В Добрянке сохранилась уникальная деревянная церковь староверов. Осмотрим также новый храм. Откроем для себя удивительную деревянную архитектуру Полесья.

В противовес Добрянке, в Радуле на сегодня община практически не сохранилась. Но о финансовых возможностях, купеческой хватке красноречиво свидетельствует неповторимая деревянная застройка.

Чем жили, чем занимались, как сохранили идентичность в течении веков староверы, гонимые реформами Петра, — в нашей авторской экскурсионной программе. 

Зарегистрироваться на экскурсию »
Зарегистрироваться на экскурсию «На мяжы (Добрянка-Радуль)»


Отзывы на «На мяжы (Добрянка-Радуль)»

  1. Поїхати в Добрянку і Радуль я планувала давно, але не було нагоди – їхати сім’єю не випадало, бо дітям важко і нецікаво було б цілий день ходити вуличками, громадським транспортом теж, тож оптимальний варіант – екскурсія.Тим більше, що на екскурсії ти не тільки побачиш містечка, але й почуєш їх історії і багато іншої цікавої інформації. Виявилося, що не так-то легко знайти турфірму, яка має екскурсійний маршрут до цих двох містечок старообрядців. Тому беззпаперечно, цей тур – свого роду фішка «Київських фресок». Організація на висоті, все чітко сплановано, підібрані на місцях люди, які горять своєю справою, які переживають за долю своїх містечок, які готові і раді ділитися своїми знаннями. Цікаво, інформативно, небанально. Також великий плюс, що був організований обід, бо брати з собою їжу не дуже зручно, а якихось кафе, де можна було б нормально пообідати, немає.Тому з точки зору розширення кругозору, отримання нових знань, естетичної насолоди від дерев’яних мереживних будиночків – це ідеальний маршрут. Так як я часто подорожую Україною, то якогось шоку від української глибинки в мене не було, навпаки – підтвердення закономірних цивілізаційних процесів. Що не сподобалося, вірніше, не те, щоб не сподобалося, а можна було б покращити. 1. Час поїздки. Це однозначно не повинні бути найспекотніші літні місяці, це має бути травень або вересень, коли іще немає шаленої спеки, і іще або вже немає дощів, щоб можна було проїхати грунтовими дорогами. Гуляти по відкритій місцевості в самий полудень при температурі + 40 досить важко, це не дає в повній мірі насолодитися побаченим. 2. Побільше оглядової екскурсії Добрянкою і Радулем. І там і там місцеві гіди нам між іншим зазначали, що там десь на околиці є пара вулиць із старою забудовою, мереживними ганками та вікнами. На мій погляд, нас би мали туди повезти, щоб ми пройшлися і подивилися, бо, власне, і через це ми їдемо в цей тур. Тобто, додати пару вуличок із автентичною забудовою, по яких просто йти. Милуючись будинками і слухаючи розповіді гідів про місцеві історії, традиції, перекази і т. п. Підсумовуючи, хочу зазначити, що цей тур однозначно незвичний, ні на що не сходий і однозначно вартий поїздки.

    • Дякую за відгук. Щодо за уважень. Складно зорієнтуватися в сезоні маршруту. Влітку — найдовший світловий день. Це бонус. Але такої спеки ніхто не передбачав. В таку спеку важкі будь-які мандрівки. Радуль і Добрянка — північні точки, де температура теоретично має бути найнижча. Плюс — низька забудова, зелені вулиці, трава. Осінні тури — це значно коротший світловий день. Ми повертаємося затемно. Це на бездоріжжі геть некомфортно. А грунтовими дорогами Спринтер з пасажирами від Добрянки до Радуля ніколи не проїде. Там і легкові не пройдуть.
      Щодо околиць зі старовинною забудовою. Ми йдемо маршрутами, запропонованими місцевими гідами. Я обов’язково передам їм ваші побажання. Найцікавіше ви побачили.

  2. Складно висловити одназначну думку щодо екскурсії. Перед поїздкою десь в уяві малював собі картину старосвітського міста з чистими вуличками і ошатними будинками, які в реальності виявилися розкиданими, поодиноко стирчащими у бур’яні, а подекуди і у заростях кущів-дерев будинками, що доживають свого віку.
    Проте провінційна атмосфера, місцева кухня, комфортна поїздка та цікаві екскурсоводи значно покращили загальне відчуття.
    Рекомендую усім, особливо тим, хто як і я не може вчасно зняти рожеві окуляри))
    Дякую за екскурсію!

    • У мене також уявлення про світ старовірів і те, що побачила у поїздці, були зовсім різними. До подорожі не носила рожевих окулярів. Швидше – навпаки: уявляла життя, що зупинилося десь у 19 столітті, закриті (можливо, й агресивні) до світу і цивілізації люди, похмурий побут… Хоча на фотографіях вже раніше бачила гарне оздоблення з різьбленим орнаментом їхніх дерев’яних будиночків.
      У Добрянці відкрила для себе історію старовірів-переселенців на українські землі з 17 століття, які у ремеслах і підприємництві, в освіті, у правах і залученості жінок до професійного і соціального життя, у взаємодії з навколишнім світом (при всій своїй послідовній твердій конфесійній окремішності) явно були носіями прогресу!
      Збережу світлий спомин про священика і дбайливого господаря добрянської старовірської церкви, художника, і його невеличку паству, кількох добрих усміхнених жіночок, з якими вдалося коротко поспілкуватися. І про нашого екскурсовода Ларису Савченко – сільську вчительку, і — … аспірантку, вже без кількох хвилин доктора філософії (історії). На її ентузіазмі у центрі містечка з’явилися кілька дуже цікавих інформативних стендів з історії Добрянки і її мешканців, навіть зі старовинними фотографіями. І ще вона має чимало планів для збереження історичної пам’яті містечка…
      І ще ті самі незвичні для української сільської архітектури будиночки, і незвичне для киянина чисте повітря, і фруктові дерева, горіхи, квіти уздовж сільських вулиць…
      І вже звичне щемливе почуття болю за Україну, багату, щедро обдаровану Богом, з талановитими людьми з їхнім глибоким непоказним патріотизмом, обкрадену соціально, з глибокими ранами послідовно знищуваної історичної пам’яті… Суспільство, яке виживає ВСУПЕРЕЧ історичним обставинам і державній політиці …
      Вдячна пані Анжелі за цю подорож-відкриття!
      Тримаймося!

  3. Усе послушне віковому зову,
    Пульсує літо в пізній мураві.
    Життя згоряє, щоб воскреснуть знову…
    Ті старовіри все-таки праві.

    © Іван Демченко, «Старовіри».

    Попри тотальне нищення, переслідування, наругу з боку влади і офіційної церкви (ще від часів «реформ» Петра І й аж до розпаду совка), старообрядці вижили, вистояли і зберегли віру, мову, культуру, традиції. Є чого повчитися в цих людей. Потрапити в гості до них — велика честь.
    Найщиріша подяка пані Анжелі за унікальну авторську мандрівку, сердечна дяка отцю Сергію, кухарю-колекціонеру-поету-історику Сергію Коноваленку, вчительці Наталії Приходько, гостинному пенсіонеру Леонідові Павловичу Дорохову, а також усім, хто долучився до створення цієї туристичної прем’єри. Задоволені таким закриттям сезону й сподіваємося, що 2021 рік подарує мандрівникам «Київських фресок» ще більше цікавих поїздок, незабутніх вражень і позитивних емоції.

  4. Ця поїздка з Турклуб «Київські фрески» стала продовженням мого читання Гаусових «Зникомих європейців». Бо ми в Україні також маємо немало своїх корінних народів та етнічних груп, які проживають тут цілими століттями. Тільки якщо про греків Надазов’я, болгар Надчорномор’я знають всі, про липован Вилкового нині не чув хіба лінивий, то містечка старовірів — Добрянка і Радуль на Чернігівщині — стали справді відкриттям. Окрім приємної ломки від насичення найсвіжішим киснем від навколишніх лісів, мої емоції є дуже двоякими.

    З одного боку — це унікальні заповідники чи музеї просто неба, що презентують автентичне чернігівське дерев’яне зодчество, які в іншій країні вже давно були б номіновані до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Ти йдеш тими вуличками і дивуєшся авто чи поодиноким сонячним батареям, бо, за всіма правилами уяви, очікуєш замість них якогось диліжансу, панянок у сукнях з кринолінами, і селян у плетеному взутті з кошелями, повними ягід… А ті сучасні старовіри хоч і кажуть, що вони «русскіє», хоч і пам’ятають, хто і звідки, але в церкву більше ніж 20 осіб приходить лиш на свята, їхні хати обвішані телевізійними «тарілками», які не «сваряться» з 8-конечними старовірськими хрестами, а священник відсилає шукати інформацію у Google.

    З іншого боку — це помираючі колишні містечка, в яких живе 300+ і 1200+ жителів. У школі Радуля — 52 учні і 15 вчителів. А в результаті реформи на території вже колишнього Ріпкинського району залишиться лише 3 школи (!!!), і ті малокомплектні, бо молодь тікає з того раю. І я оце помирання відчула прекрасно, коли після обіду повітря наповнилося димом від грубок, коли тиша почала дзвеніти, і чомусь стало так тоскно, попри красу і цнотливість навколо… що захотілося чимдуж тікати до закіптюженого, брудного, токсичного, але живого Києва. Бо я належу до тих, хто не вмліває перед картинками з сільськими хатами та ранковою росою на травинках. Бо я знаю, що за всім тим лежить дуууже важка робота, протягом цілого року. Хату треба мазати і білити, якщо вона дуже давня, піч треба вміти топити і чистити, ще є грибок, який їсть дерево, якщо ви в хату приїжджаєте вряди годи, ще дерево їдять комахи… Окреме питання — лінія електропостачання, заготівля дрів… На це все потрібні гроші і здоров`я, здоров`я і гроші, а ще… в таких відрізаних від цивілізації селах трохи впевненіше відпочивати, коли у дворі стоїть повнопривідне авто і ти не прив’язаний до рейсового автобуса, що раз на день приїжджає з районного чи обласного центру.

    І все оце сум’яття висновків вже другий день товчеться в мене в голові: кіношні інтер’єри селищної Ради в Радулі (яка розміщена в купецькому будинку кінця ХІХ століття, бо старовіри історично були купцями), з фіранками, диваном, самоваром, кахляною грубкою, комп’ютером і рукомийником); чудові гостинні люди; Дніпро з мальовничими берегами; сільський універмаг з особливим щемним, бо з дитинства, запахом, як у всіх таких магазинах, де можна купити порошок для прання, хліб, оселедця і відро дерті. Це безцінно, мати можливість отак виїжджати зі своєї бульбашки і бачити свою країну. Тому якщо Анжела Савченко оголосила набір в групу — навіть не вагайтеся. Їхати треба однозначно!

  5. Давним-давно, вже навіть не можу згадати рік, мені на очі потрапила стаття про старовинне російське місто на правому березі Волги — Пльос. Стаття була про віконні лиштви: їх там було безліч. Те дерев’яне мереживо настільки вразило мене, що захотілося там побувати і на власні очі побачити ту красу. Пройшло багато років, до Пльоса я не доїхала, але доля дала мені можливість побачити інші міста, де завмер час і ще є можливість помилуватись красотами «среднерусской полосы», не виїжджаючи за межі України.
    Якщо ви любите осінь, а в душі трошки: Левітан, Рєпін, Васильєв і Саврасов, ви не пошкодуєте потраченого часу.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *