Бурий

Я забула, як його по-батькові. Тільки ім’я. Шорсткі короткострижені вуса, що стримували усміх вуст, залишаючи цю преференцію погляду. Посміхалися очі. Коротко, пронизливо, лаконічно. Хірургічно. З економією кожної секунди. Чоловік-пружина, що розпрямлялася тільки біля хірургічного стола, добряче додаючи сантиметрів його невеликому зросту.

Невже це він? Щось надто веселе обличчя на фото.
Таким запальним важко було його уявити. Хоча… Хто-зна, хто-зна…
Такі ж вусики. Сивина. Десь того ж віку. Певно, нині йому вже літ, бо й на той час він був далеко немолодим…

Непомітний у просторі осені й рудих п’ятиповерхівок убогого міста. Видає беретик. Нетипово для наших кварталів спролетарізованого селянства. Штріліц одразу б вирахував у ньому національного інтеліґента. Інколи ми перетиналися на спільному перехресті. Велосипед він вів у руках, де на багажнику трирічний син весело розмахував ногами. Маленькі діти вже немолодого батька. Загадкова лав-сторі, що просочилася із запахом формаліну з операційної – історія найвільнішого птаха, що необачно заплутався у сильцях. Я ввічливо кивала йому головою, несучи в собі одну з його буденних історій, в якій жила я.

Десь на третій день молоко почало прибувати і прибувати. Мій мінус нуль якось одразу виріс у плюс два чи три, набираючи твердості і синюватості. Смагляве личко, що визирало з новісінької персикової пелюшки, солодко спало біля теплої циці, ніяк не реагуючи на теплі бризки і солодкий запах. На тумбочці стояв термос із найсвіжішим бульйоном, згущонка, горіхи – все, для жирності й якості продукту, який вироблявся у мені з надмірною швидкістю, нагадуючи, що жіночий рід однаковий для sapiens.

Як зупинити молочну повінь в собі? Не пити нічого. Намагаюся повернути назад мамі все, що вона щодня несе в пологовий. Та вона затялася щось брати назад. Вилити бульйон з дивом роздобутої домашньої курки (за календарем почток 90-х) рука не піднімається.

До палати заходить медсестра:
– Чого ревеш? Молоко поперло? Тряпку між ноги заклала – сци і сціджуйся!

Потрібен молоковідсос, «груша», раритет радянського періоду. За пару днів приносять новий відсос, який я називаю «самогонним апаратом». Три кінцівки – на грудь, на пляшку, куди має зливатися молоко, до рота, яким маю створювати вакуум. Губи сині, груди повні. Якось минеться. Тож «всі через це проходили». Дома спокійніше.

За пару днів стовчик термометра перетнув сорок. Груди, ніби в казці, перетворилися на найміцніші камінюки, помережані набряклими синьо-зеленими прожилками.

– А може її до Маруськи звозити, нашої сусідки, – обережно сказав батько. – Їй недавно відєніє було. Ікона дома заговорила. І Маруська почала одшептувати. Люди йдуть, кажуть, помагає.

– Яка Маруська? Що хата навпроти? Та скільки ж їй год?
– Та яка ж вона стара? У неї он роман із Гаєвим. Каже, хочу, щоб до самої хати підвіз, вийти з машини і дверками отак – «хрясь», щоб усі сусіди почули…
– Так а хто ж відвезе? Це ж десь машину треба взяти.
– Я з Сашком, сусідом домовлюся. От завтра якраз субота…

– А после этого – сразу в больницу. Анжелочка, слышишь меня? Как раз Анатолий Васильевич дежурит. Я скажу, что ты моя племянница.

Маруська мене не пам’ятала. Можливо тому, що її діти були від мене значно старші. Чи тому, що їх паркан був занадато високий, а вона – занадто ділова, щоб збирати по лавочках  новини провулка. Можливо ж навмисне, вона намагалася поститати переді мною провидицею, жінкою Божою, освячену новою силою. Проте я добре пам’ятала Марусю з дитинства, з її невгамовною енегрією й іскрометною сваркою, цунамі якої розбивалися об  крайню мазанку Фіми. 

Батько стисло посвятив Марусю у жіночі проблеми. Маруся впевнено кивнула і виставила його за двері невеличкої кімнати, густо заштореної, прибраної іконами, із запаленими на столі свічками і розсипаним навіщось зерном. Туман від температури додавав густини темені. Маруся витягла чорні ганчірки з активованого вугілля, обклала мені груди і, запустивши очі під лоба, поставленим голосом і відпрацьованими рухами почала. Руки-крила виштовхували жар з мого розпеченого тіла. Херувими й ангели десь застрягли, поспішаючи нам на допомогу. На завершення свічкою щось написала над моєю головою і строго наказала в жодному разі не знімати чорні активовані вугіллям тряпки з грудей.

Од Марусі попід лісом за двадцять хвилин мене довезли до лікарні. «На тобі бахіли й роздягайся», – скомандувала хірургічна сестра. Не знаю, як вони взяли мене до операційної всю в сажі, і як не сміялися вголос зі свіжих абстракціоністьских графіті на грудях.
– Блокаду, Анатолій Васильович? Скільки шприців заряджати?
– Давай для початку три.

Жала голок увійшли в мою зцементовану молоком плоть геть безболісно. І сталося диво. З-під рук лікаря забила струя молочного фонтану, що сягала операційної лампи.

І тут медсестра не стрималася і залилася розкотистим сміхом:
– Ви свою жінку також зціджували, Анатолій Васильович?
– Моя жінка була безтолкова, – усміхався він, змахуючи рукою краплі молока з обличчя. – У неї молока не було…

Я знаю, як почувається гарно видоєна корова. Світ прояснився. Лукавий і щасливий усміх очей Спасителя пробивався в щілину між маскою і хірургічним ковпаком.


Відгуки на «Бурий»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *