“Із галицького пралісу просто в Рим”

Хто ж був першим з українців, що відкрив ту чарівну землю? Напевно, Еней – «парубок моторний, та й хлопець хоч куди козак». А потім – студенство з України-Руси вирушало до Італії по науку, священництво – за уніями, що мали б нас вивести в Європу ще пів тисячоліття тому, а далі – козаки Івана Сулими на Папську аудієнцію, а там – співаки й художники, зрештою – літератори, історики і – туристи.

Мій музейний рік

У таких місцях, як Національний військовий музей на Мальті, в його останніх залах, я вкотре розумію, що наш сучасний наратив історії України у Другій світовій війни має базуватися на міжнародних угодах, договорах, конференціях, а не творитися на основі волюнтаризму чи політичних зацікавлень окремих установ чи персоналій. Чому? Щоб не траплялося когнітивного дисонансу під час мандрів світом і не відчувати себе ошуканим своїми ж істориками.

Закритість під маскою вдаваної відкритості

Ці назви мали присмак на моїх вустах. Бухара, Хіва, Самарканд, Коканд, Фергана. Звуки розсипалися крихкою халвою на губах. Ці міста поставали в моїй уяві під білим сліпучим сонцем, в обіймах гарячих вітрів з пустелі. Ці краї зваблювали, як стегна танцівниці східних танців. Я мріяла і якось мало вірила в те, що все відбудеться у моєму житті.

Місцями Лесі Українки в Грузії

Проводжаючи поглядом рік 2019, тішуся: зроблено, насправді, неймовірно багато. Значно більше, ніж планували. Проте серед низки вдалих проектів хочеться особливо відзначити наш маршурт місцями Лесі Українки в Грузії. Ми це змогли!


Капрі Михайла Коцюбинського


Ось моя нога ступає на омріяний клаптик землі, острівець щастя в ніжних обіймах Тірренського моря. Острів, що з Неаполітанської набережної обрисами свої ми нагадує ніжну діву, зблизька видається милим і затишним, неймовірно «домашнім».

 Капрі жив у моїй уяві жив завжди поруч із Михайлом Коцюбинським.