Капрі Михайла Коцюбинського

Що може більш прекрасний за момент усвідомлення, що мрію здійснено.
Ось моя нога ступає на омріяний клаптик землі, острівець щастя в ніжних обіймах Тірренського моря. Острів, що з Неаполітанської набережної обрисами свої ми нагадує ніжну діву, зблизька видається милим і затишним, неймовірно «домашнім».

Капрі жив у моїй уяві жив завжди поруч із Михайлом Коцюбинським. І розкішні аґави в саду чернігівської садиби-музеї письменника, і велика мушля, привезена дітям у подарунок, і світлини щасливого Михайла Михайловича провокували на особливу мандрівку. Я жила з цією думкою, наближаючи цей день, цю особливу мить.

Якщо дуже хотіти, то неможливе стає можливим. Якщо шукаєш, обов’язково знайдеш. Опинитися за пів кроку до неба.

«Здесь небо спорит с солнцем о красоте», – з листа до Олександри Аплаксіної.
Не варто навіть ставити під найменший сумнів слова письменника.

Наш провідник на Капрі – чарівна пані Олена Інворіо, яка знає, що ми шукаємо.
І для нас – дещо більше – місця Михайла Коцюбинського.

Від набережної одразу піднімаємося найвужчою дорогою-серпантином «Mamma mia» до містечка Анакапрі. Спеціально для цієї дороги – єдиноможливої на острові – автотранспорт виготовляється на спецзамовлення. Карети «швидкої», поліцейські й пожежні машини виглядають іграшковими. «Капрійських» габаритів і громадський транспорт. Незначна площа острова і гірський рельєф визначили локальний спосіб і стиль життя. Тут немає можливості поспішати навіть за найбільшої потреби. Брак землі навчив острів’ян розумному використанню кожного її метру. Терасовані городи. Щільна забудова. Фунікулер над обійстями і городами прокатає вас до найвищої точки острова, звідки відкриються неперевершені краєвиди. Монте Соларо – краса, що перехоплює подих.

На шлях, що ми подолали за умовні хвилини, Михайлові Коцюбинському знадобилося понад дві години. Але труди не були даремні. Монте Соларо стане одним з найулюбленіших місць письменника на острові, куди він буде також супроводжувати своїх гостей.

Тричі Капрі являвся в реальному житті класика, завдяки фінансовій підтримці Володимира Леонтовича, Василя Симиренка і Євгена Чикаленка. Побачений 1905 року з Неаполітанської набережної острів зачепив уяву, бажання. Намір здійснився вперше влітку 1909, коли стан здоров’я письменника вже не дозволяв відкладати оздоровлення на майбутнє. «Я попал, моя голубка, в земной рай. Более удачного места для отдыха не умею и представить себе», – пише він у листі до Олександри Аплаксіної. – Такая везде красота — южная растительность (апельсины, лимоны, маслина, лавры, пальмы и т. п.) соединилась с чарующим местоположением. Воздух абсолютно чистый, нигде нет пыли и так насыщен ароматом горных горьких трав, что даже опьяняет. Море великолепно, при том везде».

Те, що нині видається небаченою розкішшю, коштувало на ті часи на 10 рублів більше за відпочинок у Криму, як пише Михайло Коцюбинський в листі до Михайла Жука, рекомендуючи капрійський відпочинок.
Готель «Пальміра», історичний «Рояль», де зупинявся класик, на жаль, не має меморіальної дошки, яка б нагадувала про перебування тут у 1909-1910 рр.  одного з кращих українських письменників, книги якого ще за життя видавалися у Франції, Німеччині, Швеції, Чехії. На відміну від згадок про перебування на острові Максима Горького, на віллі у якого Коцюбинський і знімав кімнату під час останньої поїздки з листопада 1911 по березень 1912. Між іншим, дружні стосунки між письменниками зав’язалися ще від першого візиту Михайла Михайловича на Капрі. Літературно-мистецька тусовка, що оберталася довкола неймовірно популярного у ті часи Горького, сприяла новим знайомствам, зв’язкам, новим проектам, контрактам і просто приємному проведенню часу: незабутня велика риболовля, мандрівки на материк, авторські літературні читання, розваги і чаювання. Не Горьким єдиним. Товариство на Капрі з’їжджалося, перш за все, європейське.

Проте Коцюбинський інтроверт, для нього найбажаніша атмосфера – тиша. Люди втомлюють його своєю присутністю. Тут він шукав і знаходи блаженні миті – dolce far nienta. Прогулянки на самоті, безкінечний морський краєвид з вікна, свіжі квіти щодня в номері, затишок і увага персоналу готелю й вілли, естетика, чистота, чесність капрійців, спілкування з місцевим людом, кружляння на човні неймовірної краси ґротами, квітуючий острів.

***
Та все ж неможливо (та чи й потрібно) було відмежуватися від життя на острові.

Він вже впізнаваний місцевими. Вони знають, що він письменник і шанобливо вклоняються йому на вулиці.

Він бачив справжню тарантеллу, яку вміють танцювати лише двоє людей у світі. Був на капрійському весіллі. Відкривав найдорожчий на острові готель на запрошення власника.

Брав участь в місцевих святкуваннях й острівних забавах. І показував райські куточки острова своїм українським гостям.

Два літа і зима. Назагал, «три літа» як певний період життя, що корегує свідомість, змінює фокус сприйняття дійсності. Як бджола, він збирає замальовки острівного життя, які мали б перетворитися в літературні сюжети. Та, вочевидь, за станом здоров’я письменник так і не встиг реалізувати плани. Рефлексії на Капрі знайдемо в прекрасній новелі «На острові», де так чуттєво у кожній деталі відвторено острів’ян і сам острів.

Далеко від дому і разом з ним. Щодня письменник пише 4-5 листів – до дружини, Олександри Аплаксіної, друзів, знайомих, приятелів. Саме завдяки чималій (та ще не перевиданій без цензури) епістолярній спадщині і маємо доволі повну картину перебування Михайла Коцюбинського на острові. Цікаво, що, крім листів, він постійно нагадує дружині надсилати йому «Раду» і «Літературно-науковий вісник», а до 20 російських імперських видань і так надходять на Капрі, отруюючи своїми новинами прекрасні хвилини перебування. Можливо, саме тому трагічний «Подарунок на іменини» написаний за тисячі миль від Чернігова.

Лютий-березень 1912 Коцюбинський намагається ніби востаннє насолодитися островом, ввібрати всю його красу, запам’ятати цвіт кожної рослинки, спів кожної пташки, всотує в себе капрійську гармонію буття. Від’їзд затягується. Він бажав би поверутися морем, приблизно тим же маршрутом, яким дістався на Капрі влітку 1910. Проте воєнні дії у Дарданелах спонукають до більш безпечного шляху залізницею. Зворотня дорога Європою у передвеликодній тиждень. Святкування Пасхи у німецькій родині. А вже наступного Великодня Україна проводжатиме письменника в останню путь.

***  

І вже не з вершини Монте Соларо – з Болдиної гори – вічий погляд на рідні краєвиди.

Дбайливі руки працівників Чернігівської садиби-музею письменника плекають воістину райський куточок, яким була і залишається меморіальна садиба Коцюбинських. Зізнаюся, один з моїх улюблених музеїв в Україні.

Не зовсім забутим, проте майже незнаним залишається Михайло Коцюбинський для своїх співвітчизників. І вкотре прикро за державу, що не вміє цінувати національних геніїв. Євген Чикаленко називав Михайла Коцюбинського найталановитішим письменником, навіть «Рада» друкувала його твори як «праздникові», намагаючись виплатити авторові достойний гонорар. Шанований і успішний в Європі за життя, письменник і досі «не удостоївся» на оновлене повне видання творів у незалежній Україні.
Зізнаємося, що наші традиційні вшанування пам’яті – покладання квітів – протокол з радянських часів. Забронзовілий соціал-демократ вже давно мав би повернутися до нації як письменник-європеєць, слово якого вартує найвищих літературних премій, імпресіоніст, естет, інтелігент, а не мужик.

Якщо нація не вміє поважати себе, не шанує своїх кращих представників, чи ж буде нас поважати світ.

      


Відгуки на «Капрі Михайла Коцюбинського»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *