Мій музейний рік

Мій персональний музейний рік минув під прапорами Польщі й Мальти. Музейна мапа формувалася сама собою у місцях неймовірно приємного тимчасового перебування.

Що я знала про Мальту, окрім мальтійського хреста і титулу «мальтійських лицарів», до моменту, доки моя нога не ступила на п’ятачок летовища держави розміром 27*15 метрів, яка вже сама по собі є суцільним музеєм.

Польща все ж ближча територіально, ментально, мовно, історично, культурно. Від Польщі сподіваєшся замків, костелів, кляшторів, типової середньовічної архітектури з ринковими площами і ратушами, вусатих нащадків гонорових шляхтичів окремо від вцілілих магнатських палаців.

Але й з Польщею моє перше знайомство сталося не так давно. Сталося випадково. І почалося не з палаців і кляшторів, а з Майданека. Далі вже були безкінечні мануфактури Лодзі, перетворені на музеї чи торгівельні галереї, замки, палаци, костели й синагоги. На загал, не так і мало.  Але. 

Мій огляд я присвячую темі, що впродовж останніх років цілком несподівано стала найважливішою у моєму  внутрішньому світі, моїй роботі, моїх пошуках сенсів.

Колесо пам’яті вкотре прокрутилося в голові, коли на вулицях Мальти мені назустріч йшли літні люди (і то не один, не два), груди яких прикрашали невеличкі квітки маку. Коробки з маками я бачила поруч із музейними касами. Квітки маків увінчували одяг ведучих на британських телеканалах. Я напружувалася і намагалася пригадати усі відомі визначні дати, та даремно. Людей з маками я зустрічала впродовж усього мого двотижневого перебування на острові. Google вкотре просвітив і нагадав про мої ходіння довкола теми Першої світової війни, довкола місць, що їх відносять до dark tourism, які я не лише відвідую як турист, а з якими я працюю, як гід, визначаючи саме цей напрямок у своїй роботі як найважливіший.

Моє знайомство з Польщею з Майданека не було випадковим. Років 17 тому я вперше почула, що польські «табори смерті» щороку відвідують сотні ізраїльських старшокласників. Відтоді це був один із пунктів-планів на моїй уявній мапі подорожей, після Соловків.

Мрії здійснюються, навіть якщо комусь вони видаються не такими солодкими і рожевими. І року нинішнього до відвіданих в Польщі «темних» об’єктів – Залізнична станція Радегаст, Департаменту мучеництва Радогощ (в Лодзі) – додався ще й Аушвіц-Біркенау. Добре, що польські партнери порадили придбати квитки до музею онлайн (така опція існує практично у всіх найпопулярніших музеях Польщі). Ніколи б не повірила, що о 9-ій ранку в понеділок у перших числах холодного березня сотні туристів стоятимуть у черзі, щоб потрапити на територію колишнього концтабору.

Щороку музей приймає до мільйона відвідувачів. Послуги надають 200 гідів, що проводять екскурсії 18-ма мовами. Музей відповідає усім сучасним вимогам: має свій інтернет-ресурс, сувенірні крамники з чималою кількістю літератури на тему Голокосту, аудіо-системи для відвідувачів, візочки для екскурсантів з обмеженими можливостями пересування.

Аушвіц-Біркенау зберегли як музей майже одразу після війни. З 1979 р. об’єкт включено до переліку ЮНЕСКО. Звісно, далеко не гуманістичні ідеали, а ідеологія була основним завданням на момент його збереження. Мені видається, що місія музею сьогодні звучить дещо інакше. Це не лише про злочини нацизму, про безжальні медичні експерименти над людьми. Тут на власній шкірі відчуваєш, як людину позбавляли людської подоби фізично, психологічно, перетворюючи людський дух на попіл ще до того, як її тіло поглине пекло крематорію.
Вузькоколійка від центральних воріт табору, якою ввозили євреїв і ромів з усієї Європи, поляків, французів, німців, радянських солдатів. Здавалося б, без слів говорять уцілілий і зруйнований крематорії (5 на території), бараки, дві тони волосся, тисячі пар взуття, зубних щіток, помазків до гоління… Півтора мільйони задушених газом “Циклон Б”, чиї тіла спалені у печах, а прах зсипаний у Віслу.

Зізнаюся, без оповіді музейного працівника Аушвіц-Біркенау не зрозуміти, не відчути. Присутність гіда наскільки можна нейтралізує емоційну напругу, не дозволяє до кінця стиснутися пружині серця, щоб потім вибухнути.
 
Це був перший і єдиний з усіх згаданих «темних» об’єктів, з яким я знайомилася у супроводі гіда – відмінного фахівця і неймовірної людини. Пан Ярослав оповідав про найскладніші речі без пафосу, пропаганди, неупереджено, з глибинними відповідями на найнесподіваніші питання. Оповідав про спрагу життя і техніки виживання на теренах «фабрики смерті».

Кому ж, як не Польщі, територія якої від 1939 року була перепланована на суцільні гетто і  табори, розказувати світу про нацизм.

Один із найбільш відвідуваних сьогодні музеїв на теренах держави-сусідки – «Музей Варшавського повстання». Знову велика черга ще до часу офіційного відкриття. Черга більшає за пару годин, проведені мною у музеї. Залишу за бортом тему екскурсійного викладу з тієї банальної причини, що не випало мені можливості почути ні екскурсовода, ні скористатися аудіогідом. В неділю у музеї вільний вхід,  музейна крамниця зачинена, а послуги екскурсовода лише за попереднім замовленням. Напевно, це було найбільшим розчаруванням.
Музейна експозиція продумана до дрібниць: декілька окремих зон для демонстрації різних коротких фільмів про повстання, інформаційні листи про експозицію у кожній окремій залі, світло чи напівсвітло, звукові ефекти. Рухаюсь коридорами історії й людської пам’яті. Сльози, страх, мурашки по шкірі. Інсталяції, якими заповнений колишній фабричний простір, створюють відчуття перебування на вулицях окупованої і частково зруйнованої Варшави. Де все ж є життя. Десь є люди – тіні людей. А вулицями крокують нові володарі світу. Тіні людей, у яких ще живе відчуття власної гідності. Літак, парашути, мотоцикли, підпільна типографія, помешкання варшав’ян, предмети побуту, одяг, найінтимніше і найважливіше – хрестики. Фото. Сотні обличь. Молодих, усміхнених, зболених, дитячих, безстрашних.

3G фільм – у якому ти оглядаєш понівечену Варшаву, нещасне, знекровлене місто. Сльози змивають картину з екрану. Перед моїми очима зруйнований донецький аеропорт… Біль війни, якої ти не знав, не бачив, але яка в твоєму єстві – минула й нинішня.

Напевно, не варто дивуватися, що найновіший музей Мальти також присвячений темі Другої світової. Обмежені територіальні можливості острова спонукають до раціонального використання кожного історичного квадратного метра. Взагалі, кордони міст на Мальті умовні. Весь острів – суцільні бухти, форти, катакомби. Malta at War Museum займає частину надпотужних брам форту Вітторіозо. Невелика площа приміщень утискає експозицію у обмежені рамки, сприяє лаконічності візуального ряду і оповіді. Нічого зайвого. Лише експонати і екрани, що у кожній окремій залі чи навіть частині зали є доповненням до розповіді аудіогіда. Між іншим, в жодному з музеїв Мальти я не зустріла екскурсоводів.

Знайомство з музеєм Другої світової війни починається з розповіді про 30-ті рр. ХХ ст. – британський колоніальний режим (утиски мови, дискримінацію британцями вчителів, духовенства, журналістів), активізацію націоналістичних рухів і підводить до теми територіальних претензій на острів з боку фашистської Італії, що, відповідно, віталася частиною населення (неможливо уникнути паралелей). Перші бомбардування острова почалися у червні 1940-го. Варто звернути увагу на важливу деталь: війна на острові має суттєві відмінності. Тут неможливо створити тил чи евакуювати населення. Острів відкритий з моря і з повітря. А значить, надія на себе і на Господа.

Верхні (наземні) зали музею висвітлюють історію повітряно-морської війни між Британією Черчіля й Італією Муссоліні. Мальтійське населення віком 16-52 років залучалося до загонів національної самооборони. Впродовж 1940-43 рр. на острів було скинуто 17 тисяч тон снарядів, 15% з яких не розірвалося. Авіаснаряди і морські бомби найрізноманітніших розмірів і конфігурацій, усі військово-інженерні ноу-хау цих років, зброя, техніка, військова амуніція представлені у вітринах музею.

Особливо вражає нижня (піздемна) частина музею – катакомби. Місто під фортом Вітторіозо з’явилося за рішенням британського уряду. На глибині 15 метрів три тисячі шахтарів прокладали вулиці, спільні житлові площі й приміщення загального користування. Поруч із «державним» сектором з’являлися і приватні оселі з власної ініціативи і власними зусиллями. Мешканці підземного міста подбали про баню і навіть про кімнату для породіль.

Окремих слів поваги, подяки, заслуговують експозиції, що висвітлюють діяльність медичних служб абсолютно у всіх «мілітарі»-музеях Мальти. Можливо, це відданість традиції ордену госпітальєрів, що осів на острові від початку 16 ст. Можливо, це ніяким чином не пов’язані речі. Але до сліз зворушують у вітринах форми медичних сестер, медичні інструменти й аксесуари, речі, про існування яких навряд чи підозрювали санітари Червоної Армії. Війна оголює рівень цивілізованості суспільтва.     

****

Історія Мальтійської держави й Мальтійського ордену – не одне й те саме, хоча й мають вони спільну територіальну прив’язку. І беззаперечно, що саме поступове освоєння острова госпітальєрами, а далі – пошуки орденом патрона, війна з Наполеоном і її вплив на світовий порядок прискорили перетворення Мальти на британську воєнно-морську базу на Середземномор’ї із подальшою поступовою колонізацією. Забігаючи наперед, скажу, що до 1964 року Мальта входила до Британської корони, а королівський флот залишався на острові до кінця 70-х рр. минулого століття. З 2004, зі вступом Мальти до ЄС, з’явилася нова стратегія розвитку держави, де одними з провідних напрямків є збереження і популяризація культурної спадщини і розвиток туристичного потенціалу. Щороку впродовж квітня-жовтня острів, де мешкає 500 тисяч аборигенів і стільки ж «понаехавших», відвідує понад 2 млн. туристів. Недаремно культурною столицею Європи 2018 оголошено мальтійську Валетту. Культурна спадщина 2 тисячоліть – від часів римських патриціїв і апостола Павла аж до сер. ХХ століття – приємно шокує.

Не повірите, але найцікавішим музеєм 2016 було визнано не розкішні катедри-усипальні чи палаци великих магістрів, а невеличкий форт Рінелла. Історія форту бере свій початок від Кримської війни. Саме після завершення успішної військової кампанії, де Британія виступає союзником Туреччини, британці зводять на острові свій перший форт, що мав відповідати усім вимогам часу. Ось ви переходите перекинутий через глибокий рів місточок і опиняєтеся на території військового гарнізону доби британської королеви Вікторії. Тисячі відвідувачів їдуть сюди заради того, щоб на власні очі побачити знамениту 100-тонну гармату Армстронга – військово-інженерне диво ХІХ ст. Історії встановлення гармати на фортечних мурах присвячений фільм, що демонструється відвідувачам музею, і декілька книжок, які можна придбати у сувенірній крамничці. В колишніх казармах відтворено кімнату очільника батареї, у вітринах представлені військові мундири, зброя, музичні інструменти, посуд, побутові і приватні дрібнички, екзотичні трофеї. Гармати на бастіонах, порохові склади. Про життя у форті вас інформує аудіогід й інформація на музейних стендах. Організовані екскурсії лише для школярів. Територією пересуваються музейні працівники, одягнуті у репліки форм солдат і матросів. У меню музейного кафе – традиційний гарнізонний обід тих часів. У певні години на міні-плаці форту відбуваються короткі демонстрації колись щоденних армійських вправ зі зброєю під розповідь про вдосконалення штиків і рушниць. Функції музейного персоналу тут універсальні: проведення інтерактивних програм, обслуговування відвідувачів у музейному кафе, прибирання, супровід шкільних груп, а найголовніше – забезпечення незабутніх вражень.

Над цитаделлю і над морем гордо розвиваються прапори Мальти і Британії. Так виглядає історична справедливість.

І абсолютно справедливо, що морська країна має свій окремий морський музей, знову ж таки розміщений у Вітторіозо. Величезна будівля музею – колишня пекарня військово-морського флоту. Три поверхи морської історії, неймовірно захопливої. Тут не лише макети кораблів різних історичних періодів, човни, торпеди, корабельні корми, морські форми, акваланги і батискафи (від найперших!), колекції якорів і морської зброї, морські трофеї, морська атрибутика, предмети побуту корабельного життя і навіть інструментарій з корабельних майстерень, особливі ікони з морських суден. В окремій залі представлено еволюцію парового двигуна – «серця» корабля вже від ХІХ ст.

Проте одна експозиція своєю креативністю перевершила увесь можливий політ фантазії. Бо присвячено її… тату. Так! Стіни кількох музейних залів прикрашені фото найоригінальніших і наймодніших татуювань початку ХХ ст., історіями найуспішніших майстрів тату і найвідоміших салонів татуажу, персональними картками матросів, що мали кримінальне минуле і яких ідентифікували за татуюваннями, у вітринах – найдавніші інструменти для набивки тату, фарби, альбоми з тату-ескізами. Мода на тату до берегів Мальти прибилася вкупі з марсельськими матросами і стала невід’ємною частиною самоідентифікації «морських вовків».

Життя в обіймах моря романтичне, спокусливе, авантюристичне і водночас небезпечне. Життя, що змушує постійно дбати про надійний захист і оборону. Року 1530 імператором Священної Римської імперії Карлом V та іспанським імператором Чарльзом V острів віддано лицарям Ордену св. Іоана Єрусалимського. Звісно, віддали з метою захисту моря і суші (Європи) від Османської порти. Історія військових конфліктів з турками впродовж майже двох століть, окупація острова військом Наполеона, патронат британськими військовими силами впродовж ХІХ ст., Перша і Друга світова війни – теми експозицій Національного військового музею Мальти, що розміщений на території форту Святого Елмо.

Найдавнішу історію відвідувачам доносять найсучаснішими засобами. Роль гідів виконують мультимедійні пристрої, що знаходяться у кожній музейній залі. Їх розміщено на стінах, інколи – на підлозі або ж на стелі, залежно від того, про який тип битви (суша, море, небо) оповідається. Щодекілька хвилин фільми повторюється знову і знову в автоматичному режимі. Фільми тривалістю близько 5-7 хвилин, в них стисло викладена суть подій, яким присвячено експозицію в конкретній залі. Окремо у кожній залі також встановлені мультимедійні монітори, з яких відвідувач може більш детально з’ясувати події й обставини, інформацію про учасників військового конфлікту.

Не зважаючи на те, що національні запасники зберігають солідні колекції історичних артефактів, зали музею періоду війн Мальтійського ордену, наративного характеру (напевно, щоб залишатися в тренді). Те ж можна сказати й про зал присвячений дворічному «наполеонівському» періоду, і про зал початку британського правління. Основна ж музейна колекція, на мій погляд, зосереджена на двох світових війнах – теми, про які особливо активно нині говорить історичний науковий світ. В цих експозиціях вже присутня експресія й емоції. Звукові й візуальні ефекти, експонати у вітринах делікатно доповнюють одне одного, максимально відтворюючи атмосферу тих надскладних і страшних років. Все стримано і всього в міру. Можливо, щоб закцентувати увагу на головному артефакті – Георгіївському хресті, яким король Георг VI нагородив Мальту у квітні 1942-го за мужність в часи Другої світової війни. Цій події присвячено окрему залу музею. Перебуваючи в цій залі, виникає відчуття, що ви відкрили шкатулку з найдорожчою коштовністю.

І на завершення – тріумф. Тріумф перемоги світового масштабу. Над вами безкінечно майорять прапори: червоні, червоно-синьо-білі. Густими рядами – чисельні комбінації чотирьох прапорів країн-переможниць: Британії, США, Франції й СРСР, що звільнили світ від нацизму.

P.S. У таких місцях, як Національний військовий музей на Мальті, в його останніх залах, я вкотре розумію, що наш сучасний наратив історії України у Другій світовій війни має базуватися на міжнародних угодах, договорах, конференціях, а не творитися на основі волюнтаризму чи політичних зацікавлень окремих установ чи персоналій. Чому? Щоб не траплялося когнітивного дисонансу під час мандрів світом і не відчувати себе ошуканим своїми ж істориками.


Відгуки на «Мій музейний рік»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *