Мінкульту давно вже час здійснити рейд-ревізію

Минулого тижня трапилася та гірка новина, що кинула на світле й піднесене важку чорну тінь. І це не просто ложка дьогтю, що зіпсувала діжку межу. Це ті діяння окремих парафіян, що похитнули стабільний статус і довіру до церкви, що в народній уяві має стійкий асоціативний ряд інституції національної, патріотичної, освіченої. І раптом – якийсь дикий, варварський вчинок славської церковної громади на чолі з парохом, де на догоду сучасним поняттям краси у храмі були знищені фрески відомих українських художників Юліана Буцманюка й Модеста Сосенка. Художників, що отримали освіту, а далі й замовлення на виконання робіт від митрополита Андрея Шептицького.
Ще за тиждень до того львівська активна спільнота забила на сполох, розуміючи, до чого йдеться, і намагаючись зупинити біду. Вже нині відомо, що до Славська виїжджала комісія з вищим духовенством і застерігала отця від неправомірних дій. Але парафіяни стояли на своєму, наполягаючи на тому, що церква – власність громади. І пам’яткоохоронний знак на фасаді не став застереженням від злочину.

Як будуть розвиватися події далі у цій справі, залежатиме від готовності небайдужих йти до кінця (листи до керівництва УГКЦ і позови до суду надіслані) і готовності церкви визнати факт злочину і покарати священника.

На разі мова ж про більше. Про те, що держава Україна не контролює збереження і захист культових споруд, що визнані об’єктами національної і державної історико-культурної спадщини і внесені до загального національного реєстру, про що на фасаді кожної такої будівлі нагадує особливий знак.

Давно те було, але варто б пригадати, як із поверненням релігії у наше життя парафіям і монастирям по всій Україні повертали у користування культові об’єкти. Так, більшість з них була в катастрофічному стані. І варто визнати, що завдяки діяльності священників і настоятелів (настоятельниць) монастирів ці об’єкти врешті отримали пристойний вигляд. Але чи відповідає він вигляду історичному? Чи витримана буква закону щодо цих пам’яток?
Мандруючи Україною із Заходу на Схід і з Півночі на Південь, можу стверджувати, що одиниці зі священників усвідомлюють, який храм їм дістався у користування. У більшості випадків храми, об’єкти національної спадщини, надані громадам у користування на умовах оренди у Мінкульту, утримуються, як того бажає парох чи настоятель. Нагадаю, що згідно закону, вони належать не окремій громаді, а народу України…

За фактом, кожен зі священників (незалежно від конфесії) почувається єдиновласником храму. Священник на парафії вкриває «золотом» бані, розписує білі в інтер’єрі козацькі церкви (буквально днями вкотре побачила це у церквах Прилук і Полонок), ставить пластикові вікна, облицьовує мармуром чи плиткою міждверні проходи, ліпить на фасадах сучасні мозаїки. Священник переймається, щоб парафіянам було «красіво». І до лампади священникам, що історично храм виглядав інакше. Підлоги з підігрівом, тюлі (як це дратує), пластикові квіточки… Ще вільніше почуваються монастирі, де й дзвіницю добудувати не гріх, дарма, що це 16 ст, і баню на дзвіниці на свій смак переробити (як у Межирічі Острозьких)… Хоча б хтось у нашому Мінкульті чи у департаментах історичної спадщини думав, що давно на часі здійснити рейд-ревізію такими історичними культовими пам’ятками, оглянути їх стан, зафіксувати порушення і поновити договір оренди, чітко зазначивши, межі дозволеного і відповідальності священників щодо збереження цих пам’яток, або, бодай не пошкодження.

Останньою краплею мого терпіння став момент, коли ми вперше за понад десять років не змогли з туристами потрапити до Юрієвої божниці, пам’ятки 12 ст. Виявилося, що храм відданий у користування священнику… Чи хтось із остерської ОТГ інформував Мінкульт про дане рішення? Чи є необхідність у невеличкому Острі, де є далеко не один храм, користуватися для богослужіть однією з настаріших історичних пам’яток, де ще доволі непогано збереглися фрески.

Я чую ґвалт за спиною, що церкви зведені для служби, а не для туристів. Світ змінився, панове.
На сьогодні по всьому світові культові об’єкти усіх конфесій відвідують мільйони туристів. Туризм дістався найвідоміших монастирів світу. І до цього з розумінням ставляться віруючі й монахи. Скільки людей за рік відвідує Ватикан, Лурд, Шао-Лінь, Золота мечеть і Стіна Плачу… І справжній квест для туриста – втрапити в храм в Україні. Це кмітливі китайці вигадали пускати туристів до своїх монастирів за квитками, а для паломників вигадали посвідчення. Це багатий Рим пускає до храмів безкоштовно. Але ж будемо щирими, жоден українець не вийде з церкви, не залишивши бодай пару гривень. Чому ж ми не маємо права доступу до своєї культурної спадщини?   

Без узгодження з отцем, ви не потрапите до храму. І дарма, що, згідно Конституції України, маєте на це право. Дещо простіше в цьому питанні з монастирями і великими церквами у містах, які вже звикли до туристів-не паломників і навіть забезпечать екскурсію в храмі. Проте не так все просто із селами. За попередньою домовленістю зі святим отцем, ви маєте шанс потрапити до храму (якщо вам пощастить знайти його телефон). Проте, не завжди. Скажімо, щоб оглянути Михайлівську церкву у Полонках, я мушу просити навіть не голову сільради, а звертатися по допомогу до районного керівництва. В церквах, що й досі не поспішають переходити під юрисдикцію ПЦУ, ви ще й будете вимушені дотримуватися певного «дрес-коду». Звісно, в чужий монастир зі своїм статутом не ходять (непогано було б з’ясувати походження вислову), але геть неприємно, коли тебе буквально хапають за руки, не дозволяючи фотографувати «без благолословєнія» історико-архітектурні пам’ятку, на що ти маєш повне право.

Майже сто років тому церкву було відділено від держави. Так, це радянська влада націоналізувала храми і передала їх у загальнонародне користування. Визнаємо, що храми, монастирі, каплиці для нас є не лише культовими спорудами, а історичною архітектурою, мистецькми пам’ятками і культурними цінностями. Держава взяла на себе відповідальність за збереження цієї спадщини. Що робилося впродовж десятиліть? Щось підтимувалося як культурний об’єкт, більшість використовувалася з «господарським призначенням» (склади, спортзали), щось руйнувалося, щось зникло взагалі.

Але часи давно не радянські, панове. За винятком храмів, які майже повністю зруйновані, решту віддано у користування громадам. У користування, але не у власність. На разі питання оголилося, як нерв. Ганебний факт знищення фресок у славській церкві, що по суті став паплюженням пам’яті митрополита Андрея, має змусити Мінкульт, департаменти історичної спадщини оновити формат договорів оренди громадами храмів-національних пам’яток, нагадавши священникам, що перед законом вони є так само відповідальні за свої дії, як і решта громадян України. Закон один для всіх.

Газета “День”, №89-90, 24.05.2019


Відгуки на «Мінкульту давно вже час здійснити рейд-ревізію»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *