Моше

Напевно, його звали Мойша. Навряд чи в містечку хтось звертався б поважно – Мойсей. Моше ж тяжіє більше до східної традиції.

Ми зіткнулися на витку спіралі, на розвилці полуденних київських доріг, де я на декілька хвилин вийшла з машини, щоб зробити фото розчищеного єврейського кіркута. Аж дивно стало. Впродовж десятиліть старі мацеви й новіші пам’ятники доводилося розшукувати, розгрібаючи бур’яни по пояс. А тут несподівано чиясь дбайлива рука покосила траву, постягувала і чемненько виклала рядочками розкидані надгробки. Благословенна будь, невідома добра людино!

Я брела поміж плитами з посивілого пісковику, де-не-де намагаючись розгадати змиті дощами й потерті вітрами імена й дати. Там, де кладовище майже впиралося у людські двори, двоє, сидячи по-турецьки, чаклували над пляшкою. Поруч гриміли й брязкотіли вщент розбитою дорогою вантажівки, непристойно розхитуючи піднятими бортами. Метрів за сто п’ятдесят на придорожніх базарних столах сільські жінки готували на продаж відра з перерослими огірками, щойно викопану картоплю і кошики із припеченими боками жовтаво-червонуватих абрикос.

Сонце поволі опускалося ближче до землі, розливаючи останнє тепло над посохлою травою. Я схилилася нижче над мацевою, одночасно напружуючи зір і пам’ять, намагаючись скласти ім’я з прожилок літер.
Непрохана сльоза набігла на око. Ще одна. Ще одна. Одна по одній, все щедріше й щедріше сльози покотилися мені з очей. Я сповзла навпроти нерозгаданої плити і розревлася.

Я плакала над ним, незнаним і ніколи не баченим навіть на фото, розмазуючи сльози по своїх далеко немолодих скронях, по-дитячому сьорбаючи носом.

Придорожній кіркут, що давно вже не знає і хвилини тиші, чи то душі під тими забутими плитами, несподівано заговорили до мене голосом крові моєї з-під землі.

Певно, хтось вже давно мав оплакати його. Проказати кадиш. Роздати солодощі, щоб за традицією проговорили брахот*, і чим більше. Щоб велося йому легше там. Все найкраще і найстрашніше з ним вже тут відбулося. Встиг лише посіяти сім’я і здобрити своїм життям. Більш нічого.

Сонце обгризало кінчики трави, поволі падаючи за горб. Я мусила повертатися до автівки. Час на Київ.

Дорогою спинилися у Зеленьках. Купували біля двору у жінки огірки, попросили води та й запитали: – Чи є у селі єврейське кладовище? – Нема, і ніколи не було. Я місцева. Тут народилася. А тепер ось на пенсії повернулася батьків доглядати. Точно знаю, нема й не було.

Де ж та мацева, на якій написане його ім’я. Чи була взагалі вона. Де ховали їх, забитих у погромах. Може, десь на забутому кошерному цвинтарі зі стертими літерами поміж чагарями.

________

* брахот (з івриту) – благословіння


Відгуки на «Моше»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *