1049 грн.
13 год.
Дата екскурсії:
Deadline book: 06.10.2020
Добрянка-Радуль
Status group: Group closed
Область: Чернігівська
Тип/транспорт: автобусна
Час та місце зустрічі: 7:30, м. Лісова

Мандрівка до Радуля й Добрянки.

Екскурсія на Чернігівщину по прикордонню (мяже) з Білоруссю, у містечка Добрянка і Радуль, засновані колись старовірами. На межі майбутніх кордонів, ідентичностей, віри. На межі, де віра вища за життя.

Як опинилися ті, хто дотримувався канонів віри дореформених, серед лісів Полісся, що на ті часи ще практично не мало кордонів, понад Дніпром і Сожем.

Впродовж століть чимало з них залишаються вірними старим обрядам і звичаям, як у Добрянці. У Добрянці збереглася унікальна дерев’яна церква старовірів. Оглянемо також храм новий. Вікдриємо для себе дивовижну дерев’яну архітектуру Полісся.

На противагу Добрянці, в Радулі на сьогодні общини майжне не збереглося. Проте про фінансову заможність, купецьку спритність красномовно промовляє неповторна дерев’яна забудова.

Чим жили, чим займалися, як зберегли ідентичність впродовж віків старовіри, гнані реформами Петра, у нашій авторській екскурсійній програмі.

Зареєструватися на екскурсію »
Зареєструватися на екскурсію «На мяже (Добрянка-Радуль)»


Відгуки на «На мяже (Добрянка-Радуль)»

  1. Усе послушне віковому зову,
    Пульсує літо в пізній мураві.
    Життя згоряє, щоб воскреснуть знову…
    Ті старовіри все-таки праві.

    © Іван Демченко, «Старовіри».

    Попри тотальне нищення, переслідування, наругу з боку влади і офіційної церкви (ще від часів «реформ» Петра І й аж до розпаду совка), старообрядці вижили, вистояли і зберегли віру, мову, культуру, традиції. Є чого повчитися в цих людей. Потрапити в гості до них — велика честь.
    Найщиріша подяка пані Анжелі за унікальну авторську мандрівку, сердечна дяка отцю Сергію, кухарю-колекціонеру-поету-історику Сергію Коноваленку, вчительці Наталії Приходько, гостинному пенсіонеру Леонідові Павловичу Дорохову, а також усім, хто долучився до створення цієї туристичної прем’єри. Задоволені таким закриттям сезону й сподіваємося, що 2021 рік подарує мандрівникам «Київських фресок» ще більше цікавих поїздок, незабутніх вражень і позитивних емоції.

  2. Ця поїздка з Турклуб “Київські фрески” стала продовженням мого читання Гаусових “Зникомих європейців”. Бо ми в Україні також маємо немало своїх корінних народів та етнічних груп, які проживають тут цілими століттями. Тільки якщо про греків Надазов’я, болгар Надчорномор’я знають всі, про липован Вилкового нині не чув хіба лінивий, то містечка старовірів – Добрянка і Радуль на Чернігівщині – стали справді відкриттям. Окрім приємної ломки від насичення найсвіжішим киснем від навколишніх лісів, мої емоції є дуже двоякими.

    З одного боку – це унікальні заповідники чи музеї просто неба, що презентують автентичне чернігівське дерев’яне зодчество, які в іншій країні вже давно були б номіновані до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Ти йдеш тими вуличками і дивуєшся авто чи поодиноким сонячним батареям, бо, за всіма правилами уяви, очікуєш замість них якогось диліжансу, панянок у сукнях з кринолінами, і селян у плетеному взутті з кошелями, повними ягід… А ті сучасні старовіри хоч і кажуть, що вони “русскіє”, хоч і пам’ятають, хто і звідки, але в церкву більше ніж 20 осіб приходить лиш на свята, їхні хати обвішані телевізійними “тарілками”, які не “сваряться” з 8-конечними старовірськими хрестами, а священник відсилає шукати інформацію у Google.

    З іншого боку – це помираючі колишні містечка, в яких живе 300+ і 1200+ жителів. У школі Радуля – 52 учні і 15 вчителів. А в результаті реформи на території вже колишнього Ріпкинського району залишиться лише 3 школи (!!!), і ті малокомплектні, бо молодь тікає з того раю. І я оце помирання відчула прекрасно, коли після обіду повітря наповнилося димом від грубок, коли тиша почала дзвеніти, і чомусь стало так тоскно, попри красу і цнотливість навколо… що захотілося чимдуж тікати до закіптюженого, брудного, токсичного, але живого Києва. Бо я належу до тих, хто не вмліває перед картинками з сільськими хатами та ранковою росою на травинках. Бо я знаю, що за всім тим лежить дуууже важка робота, протягом цілого року. Хату треба мазати і білити, якщо вона дуже давня, піч треба вміти топити і чистити, ще є грибок, який їсть дерево, якщо ви в хату приїжджаєте вряди годи, ще дерево їдять комахи… Окреме питання – лінія електропостачання, заготівля дрів… На це все потрібні гроші і здоров`я, здоров`я і гроші, а ще… в таких відрізаних від цивілізації селах трохи впевненіше відпочивати, коли у дворі стоїть повнопривідне авто і ти не прив’язаний до рейсового автобуса, що раз на день приїжджає з районного чи обласного центру.

    І все оце сум’яття висновків вже другий день товчеться в мене в голові: кіношні інтер’єри селищної Ради в Радулі (яка розміщена в купецькому будинку кінця ХІХ століття, бо старовіри історично були купцями), з фіранками, диваном, самоваром, кахляною грубкою, комп’ютером і рукомийником); чудові гостинні люди; Дніпро з мальовничими берегами; сільський універмаг з особливим щемним, бо з дитинства, запахом, як у всіх таких магазинах, де можна купити порошок для прання, хліб, оселедця і відро дерті. Це безцінно, мати можливість отак виїжджати зі своєї бульбашки і бачити свою країну. Тому якщо Анжела Савченко оголосила набір в групу – навіть не вагайтеся. Їхати треба однозначно!

  3. Давним-давно, вже навіть не можу згадати рік, мені на очі потрапила стаття про старовинне російське місто на правому березі Волги – Пльос. Стаття була про віконні лиштви: їх там було безліч. Те дерев’яне мереживо настільки вразило мене, що захотілося там побувати і на власні очі побачити ту красу. Пройшло багато років, до Пльоса я не доїхала, але доля дала мені можливість побачити інші міста, де завмер час і ще є можливість помилуватись красотами “среднерусской полосы”, не виїжджаючи за межі України.
    Якщо ви любите осінь, а в душі трошки: Левітан, Рєпін, Васильєв і Саврасов, ви не пошкодуєте потраченого часу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *