Не відкладай на завтра

Чоловік пропонував відкласти до наступного року. Я не погоджувалася.
На носі маячив ювілей, і йому так хотілося гостей, ресторан, костюм, справжнє свято. А я мріяла про море: гадючкою грітися на камінцях, дихати спокоєм, слухати тишу. Мрія про море, коли вже не треба пильнувати дітей з берега, відволікатися на їх примхи і качати мамські права. Так склалося, що за чверть століття разом, ми ніколи не відпочивали вдвох. Зрештою, можна собі дозволити “медовий місяць” поза календарними умовностями.

Тиждень часу. Повернутися до п’ятого. Бабабан моїх пошуків обрав Хорватію. Серед кульок-напрямків, що стрибали у череві округлого майбутнього, залишилися Родос, Греція, Албанія і Туреччина (як запасний варіант). “Найголовніше у Хорватії – вибрати свою сосну на пляжі”, – зрезюмувала моя доросла донька, повернувшись три роки тому з лазурової Адріатики. – “Я навіть не сподівалася, що буде настільки круто”.

Чоловік підозріло дивився у мій бік. Тиждень? Я забожилася, що всі сім днів лежатиму біля води і на жодну екскурсію не виберуся. Чи можна вірити навернутій туристці?

Консесусу досягнуто. І в зазначений день шасі непомітно відштовхнули від смуги тіло літака, напхане спраглими сонця і моря. Земля з ілюмінатора сіро-зелено-синя, набрякла горами, помережана синіми венами річок, що невтомно пробиваються до посіченого краю моря. Щупальцями медузи вузенькі пасма гір чіпляються за поділ електричного полотна, з останніх сил намагаючись ухопити собі права власності у просторі.

За пару годин пілот віртуозно хитне стегном літака, виклично приземливши його на хрусткий окраєць суші поміж всюдисущим морем. Старим, згорбленим серпантином автівка вправно видирається на розпечені гори, залишаючи під ногами й поглядами романтичні краєвди, шпилі дзвіниць, біле насіння яхт, розсипаних по дрібних бухтах-бухточках. Море поволі розчиняється в небі. Дорога до сонця, що, як милість Божу, дарує життя на камені виноградникам і оливкам. Ото й усього. Вся щедрість. Не бачать того наші рідні селяни, щодень нарікаючи на безкраїх чорноземах.

Сонце скочувалося десь за пагорб. І авто слухняно спускалося слідом за ним, зрештою, уткнувшися у смужку берега. Поволі тліючі, жарини променів розчинялися у синьо-чорному небо-морі. Змити втому дня і вдихнути на повні груди. Відпустка! Вдвох! Щастя Є!

Із найранішим сонцем, що ледь лоскотало гладь води, чоловік вирушив шукати наші сосни. Так не хотілося пляжу з лежаками і двіжняками. Не за тим їхали. Нюх туристичної собаки не підвів. Наш готель виявився крайнім і межував з кемпінгом. Таки не даремно Харлампійович був германофілом. Німці є. І ніби нема. Їх присутність майже невловима. Охайні будиночки на колесах, підсвічені люмінацією, оснащені антенами для інтернету, на дахах сапи, біля стін велосипеди, взовж столиків пси. Чисто, тихо, лаконічно, беззвучно. Відчуття, що ми в раю. Таки є Боженька у цьому світі. Ні тобі лементу дітей (а вони у них плачуть?), ні гарчання собак. Без всюдисущої попси і торгашів на пляжах: “желє! холодненькоє желє”, “куркуруза! гарячая кукуруза”, “креветка, креветка, креветка”.

Крабики на каміцях лупають на тебе очима. Морські їжаки розляглися на дні морському – хазяйни. Це ти дивися в обидва ока, взуйся. А вони – у себе дома. На березі подружки-сосни прикривають твоє м’ясо-молочне єство. Таке блаженство, що лінь напружувати мізки над пірамідами букв.
До сніданку – шампанське (як у кіно) – аперитив дня – енергія сонця в холодній, ледь колючій воді. І – день, коли твоє тіло живе у гармонії з простором. Ввечері ледь помітний броунівський рух з тарілками довкола сирів і омарів. До повноти ідилічної картини – встигнути вхопити оком бризки сонця, що розчиняются в оксамиті моря.

Так серпень поволі перетікав у вересень. Порожніли квадрати кемпінгу. Колеса будиночків, по-німецьки, навіть не залишали сліду, не те що пляшки чи папірця. Осінь нагадала про себе ще тихішею тишею і відсутністю дітей. Нам залишалося декілька днів, щоб до вершечків наповнитися щастям.

Взимку чоловік якось сказав, що знову радо на тиждень би злітав у Хорватію. Доволі скупий на позитивні емоції він, виявляється, не раз згадує, як же добре було. А з березня усе перемолотилося…

Не відкладайте життя на завтра.

 


Відгуки на «Не відкладай на завтра»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *