Польові (лісові) дослідження загубленого в часі хутора

Тут нікуди квапитися. Час стоїть, як ліс, що був тут спокон віку.

Ми тихо ведемо розмову, сплітаючи рядки, мов пагони шелюги у кошик. Наші слова вбирає пісок, на якому невідомо за яких часів з’явився панський маєток, що обріс традиційними поліськими «п’ятистінками», затиснутими зусібіч колись дрімучими лісами. Вітер грає на струнах тонких сосон, що колишуться немов лугові трави, – десь в цих місцях була найкрасивіша лісова дача. Поміж корабельними соснами і старезними дубами котилася стара дорога на Добрянку.

Я вдихаю ліс. Він фільтує мої чуття і чіпляє на віття питання, щоб не перебити його думку. Наші очі лукаво примружені, погляди ледь колючі. Та й зрозуміло: ми для нього незнайомі чужинці, що несподівано з’явилися нізвідки й хочуть невідомо чого. Спрага слова сильніша. Бажання бути почутим і оповісти про життя людей з цих лісів від часів своїх прадідів перемагає.

– Так ти чия будзєш? – вкотре уточнює він. І, пропускаючи відповідь повз вуха, продовжує.
– Ще троха і у сєлє нє застанєцца людзей. А шо ж, як наймалодшей 80 гадов, – дід закладає пальці долоні й поіменно згадує, хто якого року народження. – Мінє 84…

Дивуюся його світлій пам’яті. Щоразу, коли про когось запитую, він починає з року народження.

Ми перебираємо історію загубленого в лісах поселення в людях і подіях.

– Тут крєпосной строй був да брєжнєвскіх времьон. Паспарти при Брєжнєву пачалі видаваті.

– Та паспорти ж селянам за Хрущова видавати почали, – уточнюю я.

– Я апасля школи прийшов да галави калгоспу. Кажу, що хочу в районє учитися на тракториста. Так він мінє каже, що трахтаристав йаму не треба, трахтаристи у йаго є.
І пайшов я вигружаті кірпіч. Отади вперше хлєба наєвся. Хлєба сюди проста нє прівозілі.

Я вірю його словам, бо вдруге, втретє він майже слово в слово повторює свої розповіді, хіба лише збився у роках правління керівників радянської держави. Його живий розум, світла пам’ять і яскраве почуття гумору затикають вік за пояс, підсвічуюють очі й випрямляють на диво струнку як для такого віку спину.

– То тут же так багато людей плаче за Союзом?
– Хто плаче? Теє, шо кралі в калгоспє.
– Ну ось майже земляку вашому, Левкові Лук’яненку не давали дошку меморіальну встановити, не шанують його на Чернігівщині.
– Я, мєжду прочім, за нєго тади в 91-му і галасував. Калі б он та Чорновол, то малі б ми другу Україну. А тепер. Тридцать гадов крадуть і наєстіся не могуть.

– А ви маєте свій пай?
– Я в калгоспє ніколи не працював. Не маю. З армії завєрбавася на три гади на Данбас. А тади – лєс валіті в Салєхард. А як вєрнувся, то в пожаркє в Чернігавє рабив, строївся, бо батька мені адін дом аставів. На наших зємлях уражайнасть 10 ц з гектара. Та хто ж тут шо будзє сєять. Лєс павирубівалі. Мой дєд у пана лєсніком був. Хіба оце так лєс садять? Оце калішеться, як трава. Пасаділі у 60х. Тут гароди людськіє булі. А в 25-му усє хати пагарєлі. Тади усє пастроіліся на другой старанє. А калі строіліся, у панскаму домі жилі. Усє жилі, а сажу нєхто не чистів. От і угробілі маєтак.
Калі пана вигналі, усє зємлі падєлілі памєж сваїми, рахуючи і маліх дєтєй. Алє булі такіє, хто сваї зємлі прапів, рабіть нє хатєв. А тади у 30-х прийшов забірать «сває» да в Сібір атправлять. Па нашей вуліце кладбіще он за дубкамі.

– Де? Я його не бачу.
– Он праз маю хату сцєжка. На гарбку дубкі. У 33-му нє було сілов нєсті на кладбіще, дак хавалі нєпадальок хатав. А тади вже сталі хараніть усєх.
З нашей вуліци 22 челавєка нє прийшлі з вайни. Дєд Петро у Криму в 41-му в плєн папав. Тади нємци тим, шо з України посвєдки давалі й атпускалі дамой. А 43-му усєх на Днєпр пагналі (мова про форсування Дніпра на ділянці Лоєв-Радуль-Любеч) і тих, каму 16-ть стукнуло. Партізанов тут нє било ніколі. Бліже да Дабрянки. А як нємци звєдси ішлі, то й курєй пєрєстралялі. Ми там у лєску усє хаваліся. Апасля вайни там хаваліся хлопци, якіх вєрбавалі на Данбас.

В обіймах лісу затишно і безпечно. Давно тут не чути мичання корів і світанкового будильника-півня, проте спати традиційно йдуть, коли б останні кури вмощувалися на сіделах. Та ж вулиця, і ті ж дерев’яні хати, знані мною з глибокого дитинства, переважно покинуті, з підпертими ставнями, чи залишеними напризволяще. Сухий Вир, що умовно ділить кутки селища, заріс чагарями. Зникли бобри, будиночок яких просто на річці, я пам’ятаю з дитинства. Як і горшки, традиційні глиняні горщики, глечики, вазони для квітів, що вже під кінець 70х виглядали суцільною екзотикою для міста.
Попри мої дитячі розуміння, величезна машина з високими бортами і причепом з цим специфічним крамом, наповнена по вінця «горшками», ледь втискувался в нашу броварську городську вулицю, щоб вивантажити картоплю, закручені гриби й смаколики для дорослих, а далі рушала до столичного базарю «Юність».

– Майже у каждам дварє булі ганчарі. Нє, то всьо рабілі послє калгоспа. Бралі патент. Падатак платілі за літри…

Все, що я чую, звучить як сюр про раднянську дійсність. Але слова Льоніка – чиста правда. Гончарні кола тут були чи не в кожному дворі. От горнів, на жаль, не збереглося. Черепків чимало попід ямами на городах. Гончарний промисел – єдиний, що давав можливість мати тут копійку, і непогану.

– А давайте порахуємо, скільки ж тут по вулиці гончарювало?
– Да мосту? Тєбє па фаміліях?

З 38 дворів нарахували 18. Тих, що мали власні горни. Але багато хто з гончарів наймав чоловіків-сусідів, щоб збільшити обсяг товару, який щодватижні возили гуртом до Києва.

– Мая мама разказувала, що єя брат вазів в Україну гаршкі. Пака он єздів, дома новиє ждалі. Павєртався, мама грєла єму вєлікій чугун вади, була така спеціальна дєжа, щоб он памився з дарогі. А бані нє було. Нє знаю, нє було такої традіції. І ото через два дня он єхав знову. Міняв на хлєб, вялєну рибу, ще на шось.

Малюю собі подумки наступні завдання. Маю шукати і пірнати в архіви.

Гончарі не залишили по собі учнів, за відсутністю потреби. Міграція до міст сільського населення. Газифікація і електрифікація більшості територій країни. Зникла необхідність екологічночистого посуду, де борщ присмачений забутими спогадами про загублене в часі Полісся.

– А коли ж у вас світло з’явилося?
– А падівіся на ставпє, там напісана. У 70-му…

Від часів карантинного літа цей куточок став утіхою моїй душі. Так тихо, що закладає вуха. А бамкання задніх бортів величезних вантажівок на кар’єрі сприймаєш за церковний дзвін.

– А я думаю, ну й спіць! – визираючи з-за фіртки каже дід, коли я повертаюся з ранкового лісу.

Ліс – мій рятівник. А дід – надійний охоронець. Він чітко фіксує, коли в моїй хаті ввечері вимикається світло, а зранку прочиняються двері у двір. Він інспектує мій грибний урожай, пробігаючи очима, чи не прихопила якої «ужачки».

– Нашо ти єго брала? Якого он году? – посмішка розтікається на геть беззубому роті. – Викинь.

– Балувані ви тут грибами, – віджартовуюся я.

І згадую, як у дитинстві баба Гаша готувала нам найшвидший сніданок – яєшню-бовтанку з лисичками, що нині б назвали скрембл. Отак снідав у глухому чернігівському селі, як в кращому паризькому ресторані, сам того не підозрюючи.

Баба Гаша, могилу якої знайшла у дубках, і баба Віра, і діди, й їх куми і подружки. Ех, хто б мотав на прялку нитки їх життя, щоб з часом виткати полотно місцевої історії. Зі слів поліщуків не витчеш – вони не звикли багато говрити.

– Вова, ти так тихо говориш, я тебе не чую, – кажу моєму провіднику грибними стежками.
– Я привик, що у лєсі треба тціха-тціха…


Відгуки на «Польові (лісові) дослідження загубленого в часі хутора»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *