Той липень

Той навчальний рік завершився переломом руки у Ромки. Мені подзвонили на роботу повідомити, що мій хлопчик у лікарні, щоб я не хвилювалася – поруч із ним двоє вчителів, які не залишать його до мого приїзду. Я вже й не пригадаю, чи вистачило тоді розуму взяти таксі, чи за звичним емігрантським економ-варіантом їхала на автобусі, який таки доводилося чекати.

З-під кіпи стирчали дві великі вуглини. В них не було ні болю, ні жаху, ні розгубленості. Напевно, мора* заговорила його молитвою, і він намагався не злякати мене. Подвійний перелом. Гіпс, вдвічі товщий за мого хлопчика. Все “добре”. Вчительки посміхаються мені очима. А я безмежно вдячна, що не залишили хлочпика-гоя сам-на-сам. Не в їх традиції.

Лікарня нагадувала кабінет фізики, облутана дротами і мигаючими моніторами, що виписували параболи й синусоїди, пророкуючи життя і фіксуючи поточний стан постраждалого. Нарешті нас відпускають. Шок минув. Янголи без білих халатів вправними руками накреслили над сином німб і відпустили.

Майже увесь липень ми не спускалися до моря навіть омити ноги. Щовечора, дифілюючи кілометрами набережної, з висоти спостерігали за гарячими емоціями пляжників, траєкторіями кульок гравців у “матки”, упертими серфінгістами, що намагалися витиснути з моря хвилю. До сліз щемлива солідарність ненабагато старшої сестри із потерпілим братом: так по-дорослому, усвідомлено вона розділяла з ним біль, відмовившись від морського купання і супутніх літніх пустощів. Градус маленької трагедії збалансовували медузи. “Швидкі” чатували на пляжі на жертв морських красунь. Увійти у теплу воду і вийти не поціленим невидимим щупальцем – видавалося фантастикою. Ми жартували, що рукою Роми нас порятовано від небаченого нашестя медуз.

Так монотонно – під морозиво дітям і фроузен-йогурт мамі – розчинялися в променях потопаючого в морі сонця наші липневі вечори. Під шурхіт тисяч кафкафім** бруківкою невгамовної набережної. Пересохле пальмове гілля і вицвілі аґави додавали пейзажу втомленого вигляду. Три тижні ми рахували літаки, що підстрибували з короткої смуги Бен-Гуріону і над морем вкручувалися в небо. Погляд незмінно впирався у напрямку заходу, в безкінечний простір моря, за яким десь там існував інший світ.

Я заплющила очі – не знаю, як вистачило сміливості у Роми: болгарка пронизливим зудінням впивалася в гіпс, розсипаючи білі іскри перемоги. Руку звільнено. Медузи відступили. Ранкова прохолода моря заряджала енергією день. Нам залишався серпень з рекомендованим лікарем морським передозуванням.

_____________________
* мора – вчителька
** кафкафім – шльопанці, “в’єтнамки”


Відгуки на «Той липень»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *