Український прапор за кордоном

Відколи ми з групами перетнули кордон України, повезли з собою і наш прапор.
«Чи ж дивина», – запитаєте ви. Бо ж ми не перші, хто той прапор розгортає по світу.

Але тут таки дивина. Бо вперше ми розгорнули його у мандрівці до Білорусі, у Вітебську. Ні, не на сцені «Слов’янського базару», а саме поруч із Успенськи собором, що пов’язаний з ім’ям страченого у місті Йосафата Кунцевича, з просуванням ним унії на територіях Великого Князівства Литовського.

Уніі – Люблінська і Берестейська, – які нам транслювали, як вигідно було радянській владі. За інерцією саме такий наратив і досі зафіксований у підручниках історії.

Вже незабаром Київ матиме першу потужну наукову конференцію до 450-ліття Люблінської унії. А наша група пару тижнів тому саме з Любліна, де ювілей став подією року.

Наші мандри за межі України свідомі. Це не просто огляд архітектурних чи природніх красот, це пошук спільного в історії й культурі впродовж багатьох століть, а також з’ясування нових шляхів розвитку і прогресу тепер вже октремих держав колишньої Речі Посполитої. Вір очам своїм і вухам своїм. Такий наш принцип.

Саме тому ми відкриваємо для себе Білорусь (далеко НЕ радянську), Литву і Польщу. І, звісно, паралелі проводимо з Україною.

Неймовірно приємно бачити ставлення пересічних поляків чи литовців до своєї культури, до мови, до релігії. Держава підтримує і захищає національну спадщину, плекаючи у громадянах пієтичне ставлення до свого етнічного коріння. І не лише свого.
Нині навіть більше. Польща пропагує мультикультурну спадщину усіх Речей Посполитих.

Наш перший візит до Польщі ми свідомо пройшли вздовж східних кордонів – Закерзонням. Територіями, що до ІІ Світової війни були густо заселеними ще й українцями і євреями. Складна історія, яку далеко не всі готові слухати, але без цього неможливо рухатися в майбутнє.

Польща усіх бере під своє історчине крило, опікуючись в тому числі й пам’ятками на території України і Білорусі, активно залучаючи до проектів культурні ініціативи ЄС і ЮНЕСКО. Просто в ідеальному стані відреставровані замки Радзивіллів у Мірі й Несвіжі, ошатні садиби Міцкевича і Огінського. Білорусь, як держава, відповідальна за інфраструктуру і життєдіяльність культурних об’єктів.

І якщо з дорогами і вбиральнями, з порядком у роботі в Білорусі проблем нема, то є те інша – доволі болюча тема: мова. Мандруючи Білоруссю, ми слухаємо усі екскурсії білоруською, неймовірно співучою і теплою. Але далеко не у всіх музеях працівники володіють «роднай мовай». Попри те, що на дорогах і у містах з білбордів вас закликає сам Бацька «Размавляй па-бєларуску».

Свідомі білоруси активно поповнюють лави захисників власної ідентичності. Екскурсії білоруською мовою на вулицях Мінська і в межах країни, пошуки національної історії в Європі (мандри до Італії, Чехії, Польщі, Литви). І, що найбільше викликає захват, – активна промоція видатних білорусів (литвинів).

Рік Франциска Скорини 2017 на всіх рівнях. Звісно, не так помпезно, проте доволі активно на рівні громадському минулого року вшановували Оігнського (навіть до Флоренції їздили на місце поховання). Цей рік низка культурних проектів, приурочена 200-літтю Манюшка. І традиційно на Різдво, у день народження Міцкевича (хто з вас в курсі, що і Міцкевич, і Огінський, і Костюшко сполонізовані литвини?) – вшанування великого поета.
Особливо  шанують білоруси пам’ять князя Острозького. В березні наші дві групи обнімалися на мурах Дубенського замку, підспівуючи «Старому Ольсі»: «Слався, князь Острозький». Наші білоруські колеги привезли втричі більшу за нашу групу для знайоства зі спадщиною князів Острозьких і Радзивіллів в Україні.

Я тому так детально описую активності білорусів, бо серце болить за ставлення нас, українців, до своєї історико-культурної спадщини і найбільше – до пам’яті великих українців. І не завжди винна влада, на яку ми автоматично вішаємо усі гріхи. Найбільше питання до нас самих, чому нам до нашої спадщини байдуже.

Якось невиразно минув рік 100-річчя української революції. Крім газети «День» і окремої громадської ініціативи, що активно популяризували ім’я Скоропадського і команди, майже непомітно для більшості минув і 100-літній ювілей Гетьманату.
Інколи таке відчуття, що крім Шевченка, Франка і Лесі Українки, наші співвітчизники не згадають жодного відомомого українця. Хто знає, що цього року 250-ліття Івана Котляревського, 170-ліття Олени Пчілки і Панаса Мирного, 200-ліття Пантелеймона Куліша, 90 років з дня смерті Євгена Чикаленка. Які ж ініціативи на рівні громадському ми почуємо (крім мітингів і покладання квітів, у кращому випадку)? Наскільки активно і наскільки креативно ми популяризуємо діяльність і внесок цих особливих людей в українську справу? Бо ж відчуття таке, що і через стільки років «Котляревський мені (нам) без надобності».

На мостику від замку до міста у Любліні ми фотографувалися з прапором. «Чи то є прапор України?» – перепитала нас компанія поляків. Певно, трохи спантеличені, адже українці в Польщі – заробітчани і студенти, а тут – туристи, що впевнено і гордо розгортають прапор своєї держави. Не зрозумілі ми полякам, свідомість яких пронизана національними почуттями. «Єстем поляк», – звучить так гордо. Так мріється, щоб мандруючи світом, кожен з нас не менш впевнено казав: «Я українець». Але нам ще треба сил, завзяття і багато років великої інтелектуальної праці аби виховати в українцеві УКРАЇНЦЯ.

Газета “День”, №84-85, 17.05.2019


Відгуки на «Український прапор за кордоном»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *