Українство Євгена Чикаленка

Тебе накриває високою хвилею. Ні, радше степовими високими травами, і відносить у світ далекий і близький водночас, бо мало що й змінилося, насправді, в ментальності нас, українців, за сто з добрим хвостиком років.

Я давно розчинилася і, здається, вже живу в тих часах. Цих спогадів дев’ятий вал —  від дитинства в херсонських степах до смерті на чужині, де найбільша туга за  кониками-цвіркунами. «Про маєтки свої (щиро кажу) й забув; часом ваблять мене (смішно сказать!) коники-цвіркуни, які літом, ночами, задають свої розкішні концерти в селі на Херсонщині! Коли одного разу я почув їх в полі коло Рабенштайну, то мене обхопила така туга за нашим (не моїм!), а за нашим Херсонським степом, що я того вимовити вам не можу… Ех, не чувати мені вже їх! От тільки за ними я сумую і більше ні за чим».

ДУШЕВНИЙ ПРИХИСТОК У КОНОНІВЦІ

Нерв оголюється особливо, коли сидиш на траві на колишньому обійсті Чикаленків у Кононівці, де коники-цвіркуни є наймилішим твоєму серцю товариством. Блаженна тиша наповнена пахощами лугових трав і ледь збентежена гудінням бджоли. Місце,  де спинним мозком відчуваєш, як особливо ретельно стиралося все, що нагадувало б про власників садиби. Уявна реконструкція обійстя частково можлива завдяки нечисленним фото і великій кількості листів, які Євген Чикаленко долучав до своїх щоденникових записів.

1922 — рік, коли Чикаленків викинули з Кононівки, за два роки до того викинувши з київського будинку. Кононівка, в якій знаходили відпочинок, турботу про себе, спілкування, розуміння, підтримку літератори, політики, друзі, однодумці та їхні родини. І навіть у найскрутніші часи для господарів завжди знаходилась можливість прихистити безпорадних, загнаних у кут новими реаліями життя. По-чикаленківськи — бути великосердим.

На ґанку дерев’яного будинку — щасливі обличчя дітей, гостей, господарів садиби… Солом’яні капелюшки, брилі, вишиванки. Не бутафорія. Повсякденність. Не гра на публіку — стан душі.

Ґанок, що за короткий час стане шкільним. А вчительками в школі — матір і невістки Чикаленків. Про зміни в житті, про нові «порядки» пишуть у листах до батька, сестер, брата Левка ті Чикаленки —  Петрусь та Івашко, яким випало на долю залишитися в Україні й взяти на себе відповідальність за долю жінок, дітей, господарства, батькової спадщини і батьківських принципів. По той бік Збруча крається серце батька, який ледь знаходить засоби для виживання, за родину і за те, що мало вкладав в українську справу, нехай би все пішло в діло, як тепер відбирають. Ще у 1920-ті дерев’яні будівлі з господарки хлопці розберуть, щоб обміняти на хліб. Збережеться, як школа, лише дерев’яний будинок.

Цікаво б віднайти фото початку 1980-х, останніх учнів «старої» школи на ґанку, що незабаром керівництвом колгоспу перетвориться на курятник, а згодом — на руїну, щоб зникнути назавжди.

«А ТИ, МАРКУ, ГРАЙ»

Так зникне останнє нагадування про Чикаленків у Кононівці. Про особливу родину в нашій історії, про неймовірну людину, що любила Україну до глибини власної кишені. Людину, яка розуміла, що необхідно його народу для перетворення в націю. Людину, яка не стогнала, не жалілася, не шукала винних, а — робила. Робила чесно, вперто, наполегливо, вкладаючи не лише знання, розум, сили, а й власний капітал.

«А ти, Марку, грай», — повторював собі Чикаленко раз у раз, коли, здавалося б, шансів нема взагалі. Тисячі сторінок спогадів, листів, щоденникових записів не такого вже й довгого, але неймовірно насиченого активною діяльністю життя Євгена Харламповича. Нащадок козацького роду, що дитиною в одеському приватному пансіоні на власній шкірі відчув свою інакшість, проте, якої не зрікся, не уподібнився більшості. Важко повірити, але саме в Одесі, в тій Одесі, яку мільйони співвітчизників уперто вважають винятково імперським чи єврейським містом, Євген Чикаленко утвердився в своєму українстві, потрапивши в середовище «своїх». Одеса залишиться назавжди в його полі зору й дій, одеські знайомства він підтримуватиме до останнього. Несподівана, незнана до нині Одеса, з загубленими знаковими іменами в її історії, відкривається зі сторінок «Спогадів». Імена, які вкрай необхідно зі сторінок мемуарних відтворити на мапі міста в назвах вулиць, пам’ятних знаків, маркувати український простір.

«РАДА» — СПРАВА ВСЬОГО ЖИТТЯ

Українство Чикаленка в часи особливо жорстких межах імперії дієве. Воно — в свідомому виборі своєї «половинки», розбудові родини і вихованні власних дітей (кожен з яких активно працюватиме на українській громадській і державотворчій ниві), в розумінні необхідності просвіти селянства і практиках «вудити рибу», матеріальній підтримці українських письменників і митців, політичних рухів і течій, фінансуванні академічного дому для студентства у Львові, підтримці НТШ, і найважливішій справі життя — створенні першої української соціальної мережі — виданні щоденної українськомовної газети «Рада».

На тисячах сторінок восьми книжок спогадів ти бачиш не просто «людину на тлі епохи», цілу епоху, яку ми, українці, не знаємо, не шукаємо, не згадуємо. «Спогади. 1861—1907», в яких не стільки, як хотілося б, про самого автора, скільки про час, людей, обставини. І від 1906 — про «Раду» — як найважливішу справу життя. Чикаленко свідомий, що без української газети неможлива бодай автономія українців. Саме тому шукає редакторів, ініціює конкурси, заохочує дописувачів і передплатників, балансує між редакторами і цензурою, і безкінечно інвестує в газету, що впродовж років залишається збитковою. Зрештою, через брак коштів на газету, Чикаленко продає ділянку землі в Перешорах… (Не вірю, що нині знайшлися б такі з-поміж українських підприємців).

ІМЕНА, ІМЕНА…

«Щоденники» — безцінні записи свідка подій, що для пересічного українця обмежена сухою хронологією, і за якими, насправді, не одне життя, калейдоскоп неймовірних змін, щоденна праця на ниві просвітництва, творення і розколи українських політичних партій та об’єднань, непрості стосунки між українською інтелігенцією, та сама правда життя, яку зазвичай намагаються приховати, хто був хто в роки української революції. Імена, імена… Людей непересічних, що поруч із Чикаленком вкладалися в розвиток українського життя, вже майже незгадуваних — Модест Левицький, Володимир Піснячевський, Василь Королів-Старий, Сергій Єремов, Андрій Ніковський, Володимир Леонтович, Віктор Андрієвський.

До багатьох із них уже на еміграції звертається Чикаленко з проханням писати спогади про час і про себе. І чимало з них дійсно, ці спогади напишуть. Навіщо? Щоб ми з вами оцінили, усвідомили й зробили висновки про значення особистості в творенні нації й держави. Щоб ми знали про ті непрості часи, коли за одну фразу в газеті редактор міг отримати кілька місяців у Лук’янівській в’язниці, коли, маючи дітей-студентів, ти мав «прийняти» їх можливий арешт, заслання, в кращому разі — звільнення з університету і домашній нагляд.

Усі тривоги, хвилювання, буденні клопоти й історичні події намагається зафіксувати Чикаленко. В коловороті київського життя неминучими є фізична втома, емоційне виснаження, від якого все мариться  бодай на трохи втекти у власний Кошарбад. Так ніжно називає Чикаленко Перешори, для яких усе складніше знайти толкового управителя, і які залишаються основним фінансовим джерелом родини і громадських справ. Тут йому затишно, спокійно, вільно дихається і вільно думається. Здається, степом пахнуть сторінки щоденникових нотаток.

ВИХОВУВАВ У ДІТЯХ УКРАЇНЦІВ

Чикаленкова душа, безмежна, як степ, відкрита всім вітрам, нелукава, негордовита, щедра. Той, хто прожив (не просто прочитав — це не звичайне читання) сторінки спогадів, не зможе не поважати, не любити, не цінувати Євгена Харламповича. «Перед цим ім’ям не можна написати ані «доктор», ані «професор», ані «посол» — це просто собі Євген Чикаленко», — зі сторінок американської «Свободи», 1922.

А я додам: прекрасний батько, що ніжно любив і дбав про своїх дітей. Маючи кошти, відправляє старших по науку в Швейцарію, Францію, Англію, Італію, виховуючи в них українців з європейськими поглядами й цінностями. Непростою сторінкою в стосунках із дітьми є розрив Євгена Харлампійовича з їхньою матір’ю, проте за певний час потроху вдається відновити спілкування. «Любий батьку», — звертається в листах на чужину найменший Івашко, якому випало найменше батьківської уваги і турботи. Поміж рядків читається почуття вини перед покинутою матір’ю дітей і тривога за її долю.

А ще — людина надзвичайно толерантна, терпелива, заточена на компроміс заради найважливішого — української справи. Він знає ціну кожному, проте на перший план ставить заслуги, і вже потім недоліки. Живими людьми, а не канонізованими, з усіма вадами й чеснотами, ми бачимо на сторінках щоденників політичних керманичів доби, стаємо свідками інтриг, змов, пліток, що призвели до втрати шансу побудови української держави.

СПОГАДИ ПИСАЛИСЯ ДЛЯ НАС

«Щоденники» і «Спогади» писалися не для себе — для нас. У них чикаленкова доба — як на долоні. І якщо «Спогади» через брак коштів на існування довелося видати ще за життя автора на еміграції, то видання «Щоденників» Чикаленко сподівався після смерті, адже в них чимало цікавого й не завжди найкращого про сучасників. Як і в будь-яких щоденниках, ми сприймаємо події очима автора. Але ж…

Враження, роздуми про життя, рефлексії далеко непересічної особистості про час, емоції, дорого вартують. Ми ще й не торкалися по суті мемуарів тих, хто через поразку української революції вимушений був піти на еміграцію. Тисячі впливових колись і невідомих нині імен загубилися в нашій історії. Це болісно, прикро, несправедливо. Як несправедливо й болісно те, що в столиці й досі нема вулиці імені Євгена Чикаленка —  мецената, видавця, людини, внесок якої в українську справу неоціненний.

Гортаючи сторінки чикаленківських спогадів, укотре усвідомлюєш — не сформувалася ще, на жаль, українська нація. Не знайдете ви пафосу, восхваляння, самозакоханості, снобізму. Сторінки-одкровення людини, що найбільше любила і жила Україною.

Анжела САВЧЕНКО
Газета:

Відгуки на «Українство Євгена Чикаленка»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *