В Путивлі-граді

Стрімка стрічка Сейму поміж кручами і вербами – не вхопиш в руку. Сіроока вода. Елегійна. Ніжність і смуток в ній. Трохи відчуженості, навіть прохолоди в цій течії. Щось в ній мені нагадує збіднілу гонорову дворянку. Сама по собі ніби. Не підступись.

Десь тут (а чи тут?) “на валу, на брамі” плакала Ярославна. Розкинувши руки і втопивши погляд у небо: “Господи, вразуми моє Ладо, наверни його на шлях додому”. Жарт чи “прокол” скульптора, чи то таке художнє бачення: босонога княжна на краю давнього городища. Звідси князь Ігор вирушив у похід. Порубіжжя. Прикордоння. Тут, у Путивлі, відчуваєш це просто фізично. Час зупинився. Завис. Як на тих незбережених курантах на дзвіниці, що відбивали кожну годину над келією царівни Соф’ї Олексіївни. Безжальна штука влада. Спрага влади. Тут брат не знає брата, чоловік – дружини, син – батька. Зміїне сичання-замовляння боярського клану – і кров перетворюється на воду. Вчора – “самодержиця” Московського царства, нині – черниця Спасо-Преображенського монастиря у віддаленому Путивлі.Безлика монотонність днів, що змінювалися ночами. І хоч би трішки світу крізь щілину. І безперевне: бом-бом-бом… Поза мурами і дзвіницею Спасо-Преображенський собор. Його цибулинки якісь “не наші” й наші водончас, бо путивльські. Така доля всього на порубіжжі – мови, традицій, етносу, стилів. Хто владу взяв на території, той і верх заправляє.

Будівля Спасо-Преображенського собору доволі типова для московських територій у 17 ст. Щось є в архітектурі храма від старого діда. Цибулеві вершечки щосили пнуться догори, та невблаганні віки тиснуть додолу. І навіть непропорційно видовжені ніжки-опори дрібних бань не творять витонченості й грації, навпаки, навіть приземлюють. Дивно, ця відверта дисгармонія і диспропорція лиш додають храму теплоти й милої серцю “домашньості”. Тіснуваті сільські “сіни” вводять до унікального барочного шестиярусного іконостасу кінця 17 ст. виготовленого італійськими майстрами. От лише, хто іконописці, невідомо.

Срібну люстру привезено з Нюрнберга також наприкінці 17 ст. Третій храмовий раритет (правда, в рази скромніший) – півтораметровий свічник, виготовлений на відомому Волокитинському порцеляновому заводі Миклашевських у середині 19 ст. Запалити свічку й завмерти перед іконостасом… Внутрішній простір храму (на відміну від зовнішіх форм) дарує відчуття піднесенності душі до Господа, тихої величі і спокою. А на церковному обійсті все по-сільському просто: квітники, кури, дрова, трохи порядку, трохи безладу. Як у житті. Провінційному нормальному житті. Без метушні. Без нервових “фа-фа” авто. Майже очі-в-очі одна на одну дивляться будівлі-антагоністи. По діагоналі від храму колишнє ремісниче училище кінця 18 ст., ранній модерн. Що ж, і наука мала б місце бути у місті з солідною торгівельною репутацією. Тим більше, що у 18 ст. вже остаточно вгамували місто, де впродовж віків товклося стільки політичних авантюристів, пройдисвітів, монахів, військових, особистостей відомих на півсвіту і з доволі сумнівною місією у Путивлі, купців, ремісників, контрабандистів, втікачів і злодіїв. Путивль має з тих давніх історичних часів своє секретне місце. І то без жартів. Але далеко-далеко не всім випадає щастя бодай туди зазирнути. Хіба до вас буде особливо прихильною настоятелька Молченського монастиря. І тоді ви побачите заховану від сотень очей потаємну кімнату, що служила своєрідним “бункером” в резиденції Лжедмитрія І. 1605 рік, на хвилиночку.

Одна зі сторінок з життя обителі – історія Грішки Отреп’єва – ченця-втікача, що зумів змусити повірити в своє царське походження найвищі шляхетні кола Речі Посполитої – Вишневецьких, Сангушків, Мнішеків, військо запорозьке на чолі з Конашевичем-Сагайдачним і самого короля Сігізмунда ІІІ! Звідси, з Путивля вирушить у похід на Москву дивним чином порятований “син убитого царя”. За певний час з монастиря почнеться ще одне повстання – Івана Болотнікова.

Та нинішнім черницям, здається, абсолютно байдуже до історичного минулого. Старанні бджілки творять красу і затишок, особливо не переймаючись збереженням автентики і порушенням законодавства щодо історико-культурної спадщини. Вони на “своїй” території господарі.

Молченський монастир один з чотирьох, що колись існували у самому Путивлі. І знову в архітектурних лініях монастирського ансамблю переважає домінанта російського стилю: кокошніки, верандочки, ганки-галереї, більш пласкої форми бані, пірамідальні башточки. Під брамою дзвіниці в окремих місцях проглядаються давні фрески. Найважливіше, що все ж зберігся головний собор монастирського ансамблю – Різдва Богородиці (16 ст.!). З веранди собору і з монастирського подвір’я відриваються чудові краєвиди на долину Сейма.

Від монастиря крутою вуличкою вгору піднімаємося до сучасної центральної вулиці переважно одноповерхового Путивля. Поміж типової провінційної приватної забудови і совковими висотками вгадуєш уцілілі зразки старовини: купецькі будівлі , торгові ряди, особняк поміщика Черепова, у якому розміщується краєзнавчий музей. Між іншим, музей – один з найбагатших міських музеїв України. Чого лиш варті археологічні знахідки на городищі, справжнісіньке тронне крісло Лжедмитрія І, церковне начиння, етнографічна колекція, порцеляна відомого заводу Миклашевських, все про історію життя на порубіжжі.

Від краєзнавчого неподалік ще один архітектурний шедевр – церква Миколи Великоріцького, в народі знана як Миколи Козацького (30-ті роки 18 ст.).

Навіть невеликий знавець архітектурних стилів з першого погляду впізнає характерні риси українського бароко, ніби продубльовані з традиційних дерев’яних козацьких храмів. Стриманої урочистості додають споруді фігурні наличники довкола вікон на нижньому ярусі. Храм ніби розрізає височінь легким восьмигранним шатром. У віддаленому від міст і містечок Путивлі, перед очима чітко окреслюється невідома й навіть не підозрювана картинка в ретроспективі, яке ж воно – життя на порубіжжі, де першим і найголовнішим було просто вижити.

Путивль не схожий на жодне з українських міст. І навіть не тому, що час тут стікає уповільнено, як стільниковий мед. Тут абсолютно неповторне відчуття століть минулих, у яких ще живуть герої, що вартують цілої серії авантюрних романів. Цих романів ще не можна прочитати, але так яскраво вони дописуються в уяві, гуляюючи вулицями Путивля, колись більшого за Чернігів і Смоленськ міста.

Відгуки на «В Путивлі-граді»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *