Великі справи маленьких музеїв

Така вже туристична доля – показувати людям Україну з її скарбами. Скарбами природніми і духовними, культурними й матеріальними. І, власне, так складається, що від міста до містечка на наших маршрутах обов’язково трапляються музеї. Титуловані й не дуже, Національні й звичайні провінційні краєзнавчі. Та останнім часом спостерігається тенденція відмови туристів від відвідування музеїв. Виняток складають фортифікаційні об’єкти з музейним статусом і частково «реанімовані» палацово-паркові садиби.
Зауважу, що мова тут ітиме винятково про «класичний» музей. Отже, туристи наші все більше просять природи, краєвидів. Зрозуміло: втомилися у великому місті. Щодо відвідування музеїв делікатно натякають, мовляв, за десятки років приїлася казенна одноманітність експозицій і менторська манера екскурсоводів. Важко тут заперечити туристу. Бо має рацію. Помітила, що значно з більшою охотою люди йдуть дивитися храми (дарма, що переважно там і аутентики ніякої не залишилося), а музеї намагаються залишити на «потім». Ще куди не йшло з музеями історичними, так-сяк з етнографічними, а ось найтугіше з музеями літературними й меморіальними або літературно-меморіальними й краєзнавчими.
Як переконати туриста зробити крок і переступити поріг будинку, квартири, споруди, у стінах якої має відкритися у єдиному вимірі таємничий світ творчості й життєві будні творця?.. На жаль, український музейний літературний світ для більшості українців залишається terra incognita. Ніде правди діти, покоління тих, кому 35 і вище, в кращому випадку проходили повз українську літературу в школі й особливого сентименту до класиків не винесли. Багато письменницьких імен, відкритих протягом останньої чверті століття, знайомі лише вибраним.
Можливо, когось здивую, а когось розчарую, проте зізнаюся: працюю за принципом, що туризм в Україні найперше має виконувати просвітницьку місію. І не просто демонструвати найкрасивіше, супроводжуючи показ пафосними текстами. Якраз навпаки, показувати Україну такою і так, щоб турист відчув, що він і є плоть від плоті цієї землі. Цю невловиму ниточку єднання багато в чому допомагає віднайти саме література.
Чи багата на літературні музеї наша земля? Зізнатися, не дуже. Попри те, що письменників знаємо не мало. Маємо загальні літературні музеї і літературно-меморіальні чи садиби-музеї. Та навіть сумарно їх кількість не вражає. Що і є свідченням знання і шанування нами літератури. Навмисне омину наразі тему школярів і музеїв. Хочеться, власне, поговорити про дорослого екскурсанта (хоч як не крути, родом він із нашої радянської школи) і його «друге» – свідоме – причастя до історії літератури в Україні.
Думаю, не помилюся, коли скажу, що найбільш відвідуваним літмузеєм є Національний «Тарасова гора». Народ, що йде на могилу Кобзаря, відвідує також і музей, і будиночок Ядловського. З часу відкриття оновленої музейної експозиції чула від туристів доволі епітетів, і, на жаль, жодного позитивного. Годі шукати в залах душі чи, бодай, логіки. Незручний, попри великі зали, холодний і чужий. І тут ситуацію мали б рятувати наукові працівники небанальним висвітленням життя Шевченка. Але…

Що й казати, далеченько від масового туриста залишаються музеї Лесі Українки (аж Ковель чи Володарськ-Волинський). Не так багато охочих зазирають у гості до Франка. Зі сльозами оглядали майже покинутий державою будинок Ольги Кобилянської у Чернівцях. І такою живою виглядала хатина Нечуя-Левицького у Стеблеві, де на завершення екскурсії щедро частував своїми піснями Сергій Левчкович Хаврусь (так несподівано його, на жаль, нещодавно не стало), зусиллями якого, власне, й існував музей.

Чи не найбагатшою на літературні музеї є Полтавщина. В самій лише Полтаві і музей Котляревського, і Панаса Мирного, і Короленка. Важко оминути майже цяцьковане обійстя Котляревського на Івановій горі. Цікаво насправді спостерігати за туристами, що відкривають тут «іншого» автора «Енеїди», смакуючи просто в «кухні» полтавський бренд – галушки. До речі, у своїй ініціативі «оживити» музей, працівники садиби І.Котляревського були чи не найпершими в Україні.

Окреме слово не можу не сказати про полтавський музей В. Короленка. Буквально вмовляю туристів на екскурсію. «Пропагую» незнаного Короленка (в школі його майже не вивчали і нині не вчать) не стільки як письменника, швидше як першого в історії Російської імперії омбудсмена. Як доказ величезної любові Володимира Галактіоновича до людей, завершуємо екскурсію традиційним короленківським чаюванням в компанії туристів і музейників.

А яка ж Полтавщина без Гоголя? Без сумніву, аншлаг відвідувачів припадає на дні розпіареного самим же Гоголем Сорочинського ярмарку. Що ж у інший час?
Років з десять ми возимо туристів до родинної садиби Гоголів. І, власне, є живими свідками активної трансформації музейного життя. Здавалося б, де ж у віддаленому селі знайти людей для реалізації проектів, адже сам музей має певний штат працівників? Виявляється, за бажання можна. На Новий рік на садибі нас вітала чимала когорта «гоголівських» колядників. Нещодавно нам з туристами врешті пощастило побувати на нічній екскурсії, про яку чули раніше, та ніяк не вдавалося потрапити. Той, хто дійсно хоче пізнати істинну атмосферу хутора часів автора-початківця, зрозуміти «раннього» Гоголя, не полінуйтеся обрати для того спеціальний час. І вам відкриється таємниця, як відкрилася вона нам.

Дійство, містерія, містика, таїна, щирість, правдивість. Ви вже давно «не в музеї», ви повернулися на два сторіччя назад і вам про свого Нікошу оповідає сама мамінька. Тепла ніч сотається крізь прочинені до саду двері, де до п’янкого аромату квітів вплітається тихий і приємний спів дівчат, там, де верби прихилилися понад ставом, палає вогнище, плаває човен по воді.
«Знаете ли вы украинскую ночь? О, вы не знаете украинской ночи! Всмотритесь в нее. С середины неба глядит месяц. Необъятный небесный свод раздался, раздвинулся еще необъятнее. Горит и дышит он. Земля вся в серебряном свете; и чудный воздух и прохладно-душен, и полон неги, и движет океан благоуханий. Божественная ночь! Очаровательная ночь!.. Весь ландшафт спит. А вверху все дышит, все дивно, все торжественно. А на душе и необъятно, и чудно, и толпы серебряных видений стройно возникают в ее глубине. Божественная ночь! Очаровательная ночь! И вдруг все ожило: и леса, и пруды, и степи. Сыплется величественный гром украинского соловья, и чудится, что и месяц заслушался его посереди неба…»

Не впевнена, що найбільш талановитому режисеру й професійним акторам вдалося б так реалістично відтворити Гоголівську ніч, як (так і хочеться сказати, на рівні генетичному) здійснили це працівники музею. Неймовірна органічність «народних» артистів вражає. Вдивіться у ці обличчя. Це ж точнісінько їх списував Гоголь у своїх «Вечерах на хуторе близ Диканьки»! Тут вам і дядько Панас, і сестра, і сам Нікоша, і, звісно, рибалки, русалки, уся обожнювана Гоголем хутірська містична компанія… Навмисне не буду розкривати усіх таємниць. Краще ж бодай один раз побачити на власні очі. Побачити – і збагнути загадкового Гоголя.
Особливий респект усій команді музею й «акторам»! Душа Гоголя була у цей час з нами. Ми насправді відчули це.
Вже й до готелю з екскурсії повернулися. Ніч. І ніхто не йшов спати – все продовжували жваво обговорювати дійство, ділилися враженнями. Ми були вражені, приємно приголомшені, як люди (тільки прошу не ображатися) на периферії не просто працюють, а творять справжні дива.
А за місяць до відвідин Гоголівського хутора «відкривали» Шепетівку. Процес «вербування» екскурсанта, зізнаюся, був не з легких. Стійка асоціація Шепетівки з містом радянського літературного героя Павки Корчагіна, зупиняла навіть затятих мандрівників, ладних їхати скрізь і всюди. Лише після тривалих вмовлянь під своє найчесніше слово… Шкода, що ви не чули бурхливих обговорень, не бачили натхненних поглядів туристів на зворотньому шляху до Києва.
Місто Шепетівка не вразить краєвидами. Творчість Миколи Островського не є літературним шедевром. На щастя, канули в лету комуністичні книжкові герої. Тоді заради чого подорож?
Про музей Миколи Островського чула, але й мені так само було абсолютно байдуже до міфологізованого образу, яким колись захоплювалася у школі. Якщо причини не знаходиш, то сам собі її вигадуєш. Приводом до «першого знайомства» з музеєм у Шепетівці стала інформація у «всемогутньому» ФБ про семінар на базі музею. Побачене не просто зачепило…
Чи є щастям отриманий у спадщину культовий радянський музей? Хіба, як кажуть у народі, єврейським. Навіть спроба змусити працювати музей з таким алібі на масового відвідувача у наш час виглядає просто-таки розділом з фантастики. І те, що вже вдалося реалізувати колективу, викликає повагу, захоплення, захват, провокуючи до абсолютно іншого сприйняття викинутого на смітники історії роману. Кому ж, як не нам нинішнім, що перебувають в аналогічній коловерті бурхливих і кривавих подій, не підтвердити зазубрену ще з юнацтва Корчагінську цитату, що «найдорожче в людини – це життя».
Епізоди з книги «Як гартувалася сталь» наукові працівники музею не побоялися винести на вулиці Шепетівки, відтворюючи таким чином перед екскурсантом провінційне місто столітньої давнини, повз яке постійно рухаються ешелони з солдатами у напрямку лінії фронту Першої Світової. Вокзал, школа, будинок, ринкові квартали, цукровий завод, опис яких знаходимо у Миколи Островського. Ці об’єкти нанесені на спеціальні карти, які туристи отримують перед початком екскурсії. Візуальна прив’язка до місця й часу підсилюється імпровізованими театралізованими сценками за безпосередньої участі екскурсантів. Татанмарески, костюмована фотосесія, цитати і діалоги як засіб часової трансформації в минуле Шепетівки.

Заряджені емоціями, переміщуємося до Хмельницького обласного літературно-меморіального музею ім. Миколи Островського. Несподіваної форми будівля і не менш несподівана експозиція. Не випадково у 1989 споруду як унікальну включено до Міжнародного каталогу «Музеї світу». Музейна експозиція настільки несподівана, що аж не віриться в можливість такої творчості наприкінці найнастійніших 70-х. Можливо, на руку художнику й зіграла значуща віддаленість від Києва й Москви, де Анатолій Гайдамака творив як відчував: чистої води авангард.
Попри всі перестороги й закиди щодо існування закладу апріорі, музей виконує свою основну місію: відтворює епоху, історію, фіксує події, а не пропагує радянську ідеологію. Важливою є, на мою думку, вплітання тематики музею в канву об’єктивної історії України й Європи, локалізація подій на тлі подій світового ґатунку. Як свідчать архівні джерела, саме через наявність значного залізничного вузла (ще й певний час на самісінькому прикордонні) Шепетівка далеко не останнє місто в історії, особливо періоду 1914-39 років.
Літературно-меморіальний музей ім. Миколи Островського має ще історичний та етнографічний відділи, багаті на артефакти й цікаві експонати. А також – на феєричні народознавчі програми, розроблені й адаптовані працівниками етнографічного відділу. Кожен екскурсант має шанс стати учасником імпровізованого дійства, пропонованого відвідувачам відповідно до календарних народних свят – Трійці, Покрови, Великодня, Різдва. Програми активні для школярів і для дорослих груп. Ох і тішилися наші дорослі, не менше за малих, знайомлячись із народними традиціями святкування Трійці.

Щиро захоплююся і знімаю капелюха перед людьми, що, не маючи жодних «особливих» умов, у віддалених від великих міст містечках не чекають милостинь від влади, а наполегливо роблять свою справу. Рекомендую всім «провінційний» літературно-меморіальний музей, що є достойним прикладом для багатьох маститих музеїв. Тут ламають стереотипи, і Шепетівка залишається в пам’яті туриста як місто з особливою «біографією».
Маленька печалька. Дехто з місцевої малої влади мріє зажити великої слави на закритті музею. Так їм хочеться зректися ще зовсім недалекого минулого. Може, все-таки вірніше буде минуле переосмислити…
Складаючи «кубик Рубика» свого нового екскурсійного маршруту, я перелистувала в пам’яті літературні твори, автори яких пройшли повз горнило революції і винесли з того пекла свої кращі твори. Бабель, Юрій Яновський, Михаль Семенко, Василь Чумак, Еллан-Блакитний… Подумалося, що за бажання з подібних причин можна відмовитися від О.Довженка, М.Бажана, П.Тичини, адже кожен з них (і не тільки вони) мають «щасливе» радянське минуле в житті й творчості.
Музей-квартира Павла Тичини в самісінькому центрі столиці. А чи багато киян тут бували? Адже з покоління в покоління з уст в уста у нас передають риму про Тичину й кирпичину. Останнім часом, правда, дехто згадує ще рядки «на майдані коло церкви революція іде…», бо актуальні.

Якоюсь нереальною видається активна творча робота колективу цього музею, спрямована на реабілітацію в пам’яті українців світлого імені поета-лірика, творчої особистості, громадянина Павла Тичини. Розмаїття творчих програм для школярів будь-якого віку, громадські акції, творчі проекти, літературний клуб, лекції, зустрічі, семінари. Перепрошую, не зможу перерахувати усіх пропозицій авангардної команди музейників. Тут малюють, вирізають, складають вірші і навіть волонтерять поруч із самим міністром культури! Музей – насправді живий простір, відкритий для спілкування, де будь-хто може запросто попити кави у компанії директора, скуштувати особливий поетичний шоколад, посадити поруч з будинком квітку, розписати писанку. Або – відкрити для себе невідомого Тичину, з каганцем у руках під ліричні звуки роялю оглядаючи музейні кімнати. Тут можливе неможливе: зустріч із самим поетом. Спектакль-перфоманс «Сріблясті голуби у небесах» – моновистава у квартирі-музеї у виконанні Євгена Нищука. Ось поруч з вами Павло Тичина пригадує своє життя, говорить про себе, про Ліду, про те, як прийшов на помешкання до чужої родини, а залишився на все життя. Про дитинство, навчання, про вірші й дітей, яких таких любив. Про сестер і братів. Про маму. Щемно, щиро, зворушливо. Потічки сліз в останній кімнаті вже не дають роздивитися, як Тичина вдягає капелюха, щоб попрощатися з гостями й піти. Піти,щоб залишитися. Назавжди. У вашому серці.

Здавалося б, креатив також має колись вичерпатися. Що ще можна придумати в обмеженому просторі квартири-музею? Але це не про музей Тичини. Анонс. І знов анонс – «Лідин день», «Як я Женю, свого брата, із в’язниці визволяв», перфоманс «Київ, у якому жив Тичина», буккросинги, конкурси, креативні сувеніри, громадсько-патріотичні проекти, плейсмекінг. Той, хто завітав до музею бодай раз, переконана, стане його постійним другом.

Перетворити музей на живу субстанцію, місце, де існує діалог з відвідувачем, а не просто йде вєщаніє з певного курсу. Місце, що спонукає до розмірковувань, аналізу, висновків, відкриттів. Де зустрічі з минулим набувають несподіваних форм. Де є місце Wi-Fi і різноманітним гаджетам, і разом з тим у центрі всього залишається людина. Таким бачиться мені музей у контексті сучасності. Як виявилося, такі проекти в Україні сьогодні не просто можливі – вони вже існують. Існують там, де ніхто не сподівався. Бо хто шукає – знаходить. Знаходить бажання, час, можливості, успіх, визнання, повагу і любов.
Можна скільки завгодно «шити» звинувачень: Гоголю – в ідеї «русского мира», Островському – в міфологізації, Тичині – в оспівуванні величі комуністичної партії… В рази складніше заповнити музейні зали відвідувачами, трансформувати статичний простір у динамічний. Їм це вдалося!
Хто наступний?

Анжела Савченко, директор туристичної агенції “Київські фрески” для сайту PROSTIR.MUSEUM


Відгуки на «Великі справи маленьких музеїв»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *