Якщо не зараз, то вже зовсім незабаром може бути пізно

Минулого тижня в столиці відбувся черговий Книжковий Арсенал – одна з найвідоміших, найулюбленіших, найжаданіших культурних атракцій року. За словами очільниці Арсеналу, захід відвідало орієнтовно 56 тисяч чоловік (кількість таки немаленька). І незалежно від того, читач ви, автор, видавець, менеджер чи поціновувач тусовок, на Арсеналі ви почуватиметеся, як риба у воді.

Восени літературний потяг вирушить до Львова на традиційний Форум видавців. І знову – презентації, конкурси, нагороди, неймовірно цікаві платформи для спілкування.

Дві потужні книжкові події у містах, що задають культурний тон країни. Але в тому й проблема, що культурні ініціативи практично не виходять за комфортну аудиторію Києва і Львова.

Ще й досі під давнім враженням відвідин Шостки, Глухова, Путивля… Мандрували декілька років тому і ставили самим собі (бо хто ж дасть відповідь) очевидні питання: чому не їдуть сюди на зустрічі зі студентами письменники? чого чекають?

За 7 км від Глухова кордон з Росією – відстань, яку пішки пройти не складно. І настрої чималої кількості населення очевидні. Все буквально на волосині тримається. Все щось нагадує. Різниця лиш в тому, що регіон не густо населений.

Це так очевидно, що люди, відрізані нашою недорозвиненою інфраструктурою від культурних центрів, як кисню, потребують свіжої думки, живого слова, спілкування. Що тут, а не в Києві і не у Львові, майже на пальцях необхідно пояснювати особливості гібридної війни, потребу національної церкви, заповнювати простір українським духом. Натомість, тут  і досі бал правлять депутати-регіонали і батюшки ПМ (не буду переказувати пафосну розповідь одного священика про їх поїздку на синод до Москви – таких попів ладаном викурювати з храмів, а вони недільні школи організовують для дітей).

Звісно, можна скільки завгодно звинувачувати людей, що, мовляв, в епоху інтернету все доступно, було б бажання. Але, щоб зрозуміти, що ми помиляємося у подібних твердженнях, варто бодай раз доїхати до Путивля, Шостки чи до невеличких міст Харківщини, Одещини, Херсонщини.

Пригадується ще один епізод з мандрівки, коли доступ до огляду нового музею Шостки, що знайомить з історією гастарбайтерів, директорка нам дозволяла лише за умови відвідин музею Івана Кожедуба. І то не жарт. Її обуренню не було меж: як так ми не хочемо відвідати музей тричі Героя Радянського Союзу. (При нагоді зауважу, що в край цей жодного разу не доїхали й працівники УІНП, а мали б тут бути обов’язково).

Списуючи все на владу, місцеву, обласну, державну, ми забуваємо, що за майбутнє країни відповідальні всі ми. Марно сподіватися, що представники місцевих рад чи виконкомів запрошуватимуть український культурний авангард до їхніх міст-містечок (якщо не робили цього впродовж п’яти останніх років).

Якщо гора не йде до Магомета, Магомет мусить іти до гори.

Країна потребує національної культурної експансії у напрямку східному, північно-східному, центральному і південному. Якщо не зараз, то вже зовсім незабаром може бути пізно.

А нині ще є шанс і є наш обов’язок не шкодувати сил, часу на щедре зрошування пагонів національної свідомості.

Газета “День”, 30.05.2019


Відгуки на «Якщо не зараз, то вже зовсім незабаром може бути пізно»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *